вівторок, 8 грудня 2020 р.

сучасна „Лоліта”

 Кейт Елізабет Расселл «Моя темна Ванесса» (переклад з англійської Олени Оксенич, видавництво Vivat)

Цей роман вийшов у березні й одразу спричинив ефект вибуху. «Кінематографічний», «зрілий», «блискучий» — найвідоміші критики світу не шкодували компліментів. Права на видання авторка продала за мільйон доларів, що для дебюту — унікальний випадок.

Рух #MeToo дав можливість відверто говорити про травматичні події минулого й переосмислювати власний досвід. Історія стосунків п’ятнадцятилітньої школярки Ванесси Вай і сорокадворічного викладача Джейкоба Стрейна добре вписується в цей тренд. 

Після виходу роману одразу ж пролунали асоціації з «Лолітою» Набокова. Однак цього разу історію розповідає сама Лоліта. Точніше, її розповідають дві Ванесси: доросла жінка, яка у 2017-му стежить за скандалом навколо домагань Стрейна до іншої учениці, і п’ятнадцятилітня руда Несса, що у 2000-му підпадає під вплив харизматичного вчителя літератури, насолоджується його зрілою ніжністю та розважливими залицяннями.

Здавалося б, перед нами — чергова любовна історія з фокусом на різниці у віці. Таких у літературі чимало, згадати хоча б останній роман Джуліана Барнза «Одним одна історія», де ситуація дзеркальна: студент і зріла жінка.

Але основний конфлікт і проблемність «Моєї темної Ванесси» — у характері описаних стосунків. Взаємини Джейкоба та Ванесси — це взаємодія людини в домінантній позиції (вчителя) та в залежній (учениці). Очевидний дисбаланс перетворює романтику на маніпуляцію, бо ж коли один партнер тримає всі важелі тиску і впливу, а друга змушена коритися, про рівність не йдеться. 

Аби повернути ілюзію балансу, Джейкоб докоряє Ванессі, що та — занадто могутня, від почуттів до неї можна «впасти як мертвий». Тобто перекладає відповідальність за все, що коїться, на дівчину, і Ванессі знадобиться не один десяток років, аби переосмислити поетизовані та підсвічені ностальгією спогади.

Чому ж роман став аж таким популярним? Тему навряд чи назвеш оригінальною, та й герої, на перший погляд, ніби зійшли зі сторінок викривальної статті про насильство в коледжі. Джейкоб скидається на типового аб’юзера-інтелектуала, що вживає підліткову лексику й говорить на відверті теми, вибудовуючи містки довіри між собою та учнями. А підшукуючи коханку, діє, як за методичкою моторошних пікап-курсів: обирає дівчину, яка не має друзів, пережила депресію та звикла до самотності. Ванесса ж ніби лишається у звичній ролі жертви, що страждає від стокгольмського синдрому й відмовляється визнавати провину Стрейна.

Проте «Моя темна Ванесса» не така проста, як може здатися спочатку. Дорослішання головної героїні відбувається не в коледжі у 2000-му, коли починаються стосунки з учителем, а в наш час, у 2017-му, коли вже зріла тридцятидворічна жінка нарешті усвідомлює, що з нею сталося. Та й образи жертви й агресора в цьому романі неоднозначні та непрості для трактування — саме психологізм вигідно вирізняє дебют Расселл з-поміж огрому сучасних «Лоліт». А дублювання сюжетної лінії та безліч покликань на англомовних класиків стануть бонусом для тих, хто любить інтелектуальну літературу.

Ще один сильний бік книжки — промовисті деталі. Коли Стрейн уперше називає Ванессу сексуальною, вона бачить за вікном червону кульку, що зачепилась за гілля. Втрата невинності, картина «Дівчинка з повітряною кулькою» Бенксі й навіть алюзія на «Воно» Стівена Кінга — трактувати цей образ можна по-різному. 

В іншому епізоді школярка бачить Джейкоба біля його житла. Тієї миті вона тримає на шворці красивого хаскі й підгодовує його вкраденим у їдальні беконом. Образ двох істот, одна з яких тримає повідець і спокушає іншу бажаним, однак забороненим подарунком — більш ніж промовистий. Саме такі нюанси роблять оповідь насиченою, густою, втім, не перевантаженою.

Висновок простий: однозначно читати. Щонайменше — аби розуміти сучасні літературні тренди. Щонайбільше — аби розібратися в собі.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар