вівторок, 8 грудня 2020 р.

книжкові новинки

 Софія Андрухович «Амадока» («Видавництво Старого Лева»)

Щоосені у Швеції оголошують лауреатів Нобелівської премії з літератури. І українських читачів із року в рік хвилює запитання: «Коли ж нарешті її отримає хтось з українських авторів?» Можливо, ще таке: «Як узагалі сподобатися цим нобелівським снобам?»

У нас немає відповіді на перше запитання, проте є відповідь на друге. Якщо хочете прочитати ідеальний текст на думку нобелівського журі, беріть «Амадоку» Софії Андрухович.

У цьому романі авторка охоплює чи не всі теми, варті головної книжкової премії світу: пам'ять, ідентичність, тяглість мистецької традиції, пошук немейнстримних культурних маркерів у минулому, персональні та національні травми. До того ж тримається 832-сторінкова споруда на протиставленнях: вагому роль відіграють пам’ять і спогади, однак не менш важливими є забування та лакуни в минулому. Тяглість літературної традиції протиставлена перервності (виною цьому є фізичне винищення митців у 1937-му), а ідентичність — невкоріненості.
Переказати сюжет «Амадоки» — завдання, варте всіх «Буденброків» Манна та ще трьох томів Пруста. Андрухович поєднує одразу кілька часових шарів: сучасність, біографію письменника Віктора Платоновича Петрова (він же В. Домонтович) і винищення євреїв у Бучачі в 1941 році.

За сучасність відповідає Романа, яка доглядає в лікарні коханого Богдана, тяжко пораненого на війні. Богдан не пам’ятає зовсім нічого, і з цього липкого намулу забуття Романа намагається його витягти. Разом із ним — і розгубленого читача, який судомно намагатиметься з мозаїчних уривків зібрати суцільну історію. Але вибудовувати безперервні сюжетні лінії — це традиція ХІХ століття, тож просто насолоджуйтеся.

За команду подвійного агента, поганого друга й геніального письменника Віктора Петрова грають неокласики, зокрема Микола Зеров, із дружиною якого Петров мав романтичні стосунки. Тут спойлери неможливі, бо ми пам’ятаємо шкільну програму.

Що ж до винищення євреїв у Бучачі, там ще страшніше. Авторка не лишає нам ані затишних міфів, ані втішних спогадів: провина виявляється колективною, а значить і відповідальність спільна. Неприємно, бо ще й без анестезії. Корисно, як і будь-яке руйнування ілюзій.
Ключ до тексту заховано у назві, яка відсилає до найбільшого в Європі озера Амадока, що нібито колись існувало на території України, але згодом раптово зникло. Це метафора зникомого центру, ненадійної пам’яті, мінливості світу. Героїв усіх часових шарів поєднує спільна біда: брак точок опори та страх побачити своє справжнє лице (перекроювання облич — важливий мотив у тексті). 

Ще одну підказку авторка лишає на самому початку — на найвиднішому місці. В одному з лікарняних епізодів описано акваріум із самотньою рибкою, яка замкнена в подвійну оболонку: сам скляний резервуар і велику будівлю, де той акваріум стоїть. Рибка не бачить скла й не пам’ятає, як учора на неї полював сом, та головне — не розуміє, що стінки акваріуму — це тільки верхній шар її проблем. Так, це метафора всієї нашої історії, небажання мислити глобально й відходити від затишної ролі жертви.

Звісно, Нобелівку дають не за конкретний текст, а за суму заслуг. Погодьтеся, це трохи сумно, ніби вигравати не нокаутом, а за результатом довгого бою. Але фундамент для цього вже маємо, лишається тільки чекати наступних текстів Софії Андрухович. Сподіваюся, не менш амбітних, ніж цей.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар