вівторок, 23 лютого 2021 р.

Книги Нобелівської лауреатки

 



Хто така Світлана Алексієвич? Нобелівська лауреатка, білоруска українського походження, яка показувала майже документальну правду про радянське життя, війну у Чечні та "дев'яності".
Стала першим нобелівським лауреатом в історії незалежної Білорусії, першим з 1987 року російськомовним письменником (після Йосипа Бродського), який отримав Нобелівську премію з літератури.
Книги Світлани Алексієвич видавали в Росії, Україні, США, Німеччині, Англії, Японії, Швеції, Франції, Китаї, В’єтнамі, Болгарії, Індії та інших країнах (всього в 19 країнах світу). Вона є автором сценаріїв 21 документального фільму та трьох театральних п’єс. У Франції, Німеччині, Болгарії ставили вистави за її книгами.
Її творчість нерозривно пов'язана з найбільш гострими соціальними і політичними питаннями сучасності Східної Європи.

Презентуємо три книги авторки, які ми отримали завдяки Інституту української книги.

Цинковi хлопчики

 Книжка Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики» присвячена війні в Афганістані, коли десять років — з 1979-го і до 1989-го на чужій землі гинули радянські військові. Правда про ту війну ретельно приховувалася: держава через засоби масової інформації розвернула пропаганду необхідності та успішності «надання міжнародної фінансової допомоги дружньому народові Афганістану». В результаті Афганська війна для обивателя довгий час залишалася невідомою, зовні гладкою, а головне — майже безкровною. Газети публікували статті про успішні військові операції радянських військ в Афганістані, де майже не було жертв серед нашого контингенту, а втрати противника, навпаки, значно перевищувались... Але все частіше стали привозити додому в домовинах, оббитих цинковою бляхою, загиблих хлопців, які нещодавно закінчили школу... Заглядати всередину труни не дозволялося, похорон не афішувався, і рідним навіть не повідомляли справжню причину смерті їхніх дітей... А хто повертався живим — той не міг знайти себе у мирному житті. Цієї війни наче не було. Були лише скалічені та мертві хлопчики... І не тільки тілом, але й душею.


Останні свідки. Соло для дитячого голосу.

Маленькі розповіді маленьких дітей... Вони мимоволі стали свідками того, що відбувалося в роки Другої світової війни, і, напевно, немає більш страшних спогадів. «Останні свідки» — це історії різних людей про епізоди їхнього дитинства, що прийшлося на 1941-1945 роки, історії хлопчиків і дівчаток, яким довелося подорослішати добре якщо в 12-14 років, а комусь і в п'ять або в сім. На їхніх очах вбивали сусідів, друзів, батьків, братів і сестер; їм доводилося турбуватися про молодших дітей, які залишалися, вони намагалися вижити в концентраційних таборах, не померти з голоду... Світлана Алексієвич брала інтерв'ю у безлічі людей, хто був дитиною в ті страшні роки, і книга ця — жахлива правда про ту війну, як її бачили діти. Діти, які раптово були позбавлені всього, що було таким звичним: будинку, тепла, батьків, їжі... Які не розуміли, за що вбили їхніх батьків, зруйнували їхній будинок?.. За що у них вкрали дитинство?..

У війни не жіноче обличчя

Ця книга — про війну очима жінок, молодих дівчат, які були медсестрами, пралями, санінструкторами, саперами, снайперами, кулеметницями, кухарками і воювали нарівні з чоловіками. Вони відверто розповідають не тільки про те, як билися з ворогом, але й про те, про що не прийнято було говорити: як важко було їм серед чоловіків, як не вистачало жіночої форми і білизни, як не було окремо жіночих землянок і вбиралень, як після війни вони ховали свої медалі і соромилися військового минулого, бо зіткнулися з агресією з боку тилових жінок, які вважали, що вони пішли в чоловічий колектив на передову займатися розпустою і шукати собі чоловіків... І ще як жили в злиднях, але не зверталися за допомогою з інвалідності, тому що «контужену ніхто заміж не візьме», а їм всім хотілося заміж, а ще — великого кохання. Адже всі вони були передусім жінками, бо ж лише жінки, навіть вмираючи від ворожих куль, думають про те, щоб бути красивими, лише жінки на війні можуть виглядати, як чоловіки, і стріляти, як чоловіки, але всередині залишатися справжніми жінками...

  Наші користувачі вже залишили відгуки на ці видання.





понеділок, 22 лютого 2021 р.

 Я пишу для того, аби самій глибше розуміти цей світ.
Арундаті Рой.
Арундаті Рой – одна з небагатьох, кому вдалося дебютувати текстом, що одразу потрапив у сучасний літературний канон і мастрід освіченої людини. Роман «Бог Дрібниць» приніс авторці Букерівську премію і всесвітню славу. Далі був політичний активізм, есеї та статті в численні часописи, а ще нон-фікшн «Путівник імперією для звичайної людини». Другий роман «Міністерство граничного щастя» побачив світ тільки у 2017-му, коли чимало читачів уже й забули, що Арундаті не лише активістка, а й одна з найвправніших стилісток. На щастя, чудові переклади Андрія Маслюха наближають романи Рой і до українського читача. Можна довго сперечатися, чи «Міністерство граничного щастя» дотягнуло за рівнем до дебютного «Бога Дрібниць». Але з тим, що Арундаті – видима й відома письменниця, без якої годі уявити сучасну англомовну літературу, не посперечаєшся. 
Дякуючи Українському інституту книги, ми отримали другу книгу авторки і раді представити її на ваш суд.

Арундаті Рой. Міністерство граничного щастя.

 Роману  притаманна поетичність та глибинна краса мови, властива стилю Рой. Однак за духом він геть інакший, нелінійний і суперечливий. Адже цього разу авторка кинула своїх героїв у вир новітньої історії Індії, зокрема у прекрасні ліси штату Джамму і Кашміру, де вже багато років точиться гострий збройний конфлікт. Та й самі герої — представники розмаїтих каст, віросповідань та світоглядів (гіджри, або ж люди «третьої статі», бунтівна архітекторка, не зовсім чесний журналіст, агент спецслужб, кашмірський повстанець тощо) — говорять надто різними голосами, борються по різний бік барикад, але здобувають кілька хвилин тиші поряд із близькими, живими чи мертвими, як вищу нагороду. В мить, коли духи ледь-ледь відчиняють двері паралельних реальностей життя.
«На цвинтарі вона жила, ніби дерево. Удосвіта проводжала ворон і вітала з поверненням додому криланів. Перед смерком, навпаки, проводжала криланів і вітала ворон. А в міжчасі держала раду з привидами грифів, які бовваніли в її високому гіллі. Лагідний потиск їхніх кігтів вона відчувала, ніби біль в ампутованій кінцівці. І дійшла висновку, що загалом вони зовсім не проти перепросити і забратися з усієї цієї історії геть.
Перебравшись туди, вона місяцями терпіла перебіжні вияви жорстокості так, як терпіло б їх дерево, — навіть не здригнувшись. Не оберталася поглянути, хто з хлопчаків пожбурив у неї камінцем, не схиляла голови, щоб прочитати вишкрябані в неї на корі образливі слова. Коли її обзивали — наприклад, клоуном без цирку чи королевою без палацу, — вона просто мовчки спостерігала, як усі ці кривди пролітали поміж гілками, немов легкий вітерець, а музику шелесткого листя обертала на бальзам, щоб утамувати свій біль».

Книга чекає на вас в нашому відділі!






пʼятниця, 19 лютого 2021 р.

Оксана Забужко та її вибрані есеї

 Есеїстика – мистецтво інтелектуальної зрілості.
Оксана Забужко

Оксана Забужко — видатна українська письменниця, філософиня. Лауреатка Шевченківської премії (2019), а також численних нагород: фундації Антоновичів (2008), ордена княгині Ольги (2009), Angelus (2013). З її ім’ям пов’язують вихід сучасної української літератури на світову арену.
Оксана Забужко у своїх творах звертається до тем національної ідентичності, історичної пам’яті та гендеру. Не чужа для письменниці тема української культури та культури загалом. У 90-роках навіть викладала україністику в трьох університетах США: Пенсільванському, Пітсбурзькому та Гарварді. 
Оксана Забужко та її книги відомі не тільки в Україні, а й поза її межами. Переклади її творів виходили у багатьох країнах: Болгарії, США, Франції, Ірані, Швеції та інших. Загалом її книжки перекладалися понад 20 мовами. Також Оксана Забужко є авторкою «Польових досліджень з українського сексу» – найбільш перекладеного сучасного українського твору Чимало творів письменниці стали мотивами до театральних вистав, лягли в основу сценарії до фільмів, а поезія – поставлена на музику.
Оксана Забужко – одна з небагатьох українських письменників, які живуть на гонорари від написаних книг. Хоча, значна частка доходу – все ж від книг, виданих за кордоном.

Сьогодні ми хочемо презентувати книгу авторки „Планета Полин”, отриману завдяки Українському інституту книги.

Книги Забужко залишають по собі яскравий післясмак. Ще коли ти їх читаєш, то ловиш думки авторки, перекручуєш їх в своєму мозку, дивишся на них з різних боків і "граєшся" з ними довго після прочитання чергового твору Оксани Стефанівни.
"Планета Полин" - не виключення. Хоч есеї, які увійшли до збірки, були вже раніше опубліковані, проте їх поєднання під обкладинкою однієї книги продукує нові сенси. Авторка таким дещо хронологічно неочікуваним міксом (а тут зібрані твори за останні 20 років) спробувала зобразити нашу епоху, позначену кризою гуманізму. І, мусимо визнати, їй вдалось.
"Планета Полин" поділена на три частини - жіночу, чоловічу та колективну. До кожної увійшли есеї про особистості та події знакові для історії та культури ХХ і початку ХХІ століття.
Забужко знімає шар за шаром закостенілі міфи про них, описує епоху, яка їх оточувала. Це створює для нас картину контексту, в якому вони жили і творили, допомагає подивитись на них справжніх.
Катерина Білокур, Софія Яблонська, Соломія Павличко, Юрій Шевельов, Юрій Покальчук, Леонід Плющ оживають в голові читача. Авторка з деякими із них була добре знайома і навіть приятелювала.
Унікальні для більшості риси цих героїв Забужко зображає як щось саме собою зрозуміле для них. Навіть сьогодні для багатьох з нас слова Соломії Павличко "я зовсім не хочу туди - я хочу, щоб тут було так, як там" є, м'яко кажучи дивними. А якими вони були для України дев'яностих?
Ще одна особливість вищезгаданих героїв, якої сьогодні бракує не лише нашому суспільству, а й світові вцілому - здатність і сміливість протистояти мейнстріму.
У передмові Оксана Забужко так описує жанр, в якому написана ця книга: "Есеїстика це - коли від несподіваного повороту авторської думки тобі зненацька збиває дух. Тоді мусиш відкласти книжку і упакувати собі в голові щойно відкритий зв'язок між речима, якого досі не помічалось".
Отримати книгу можна в нашому відділі.



четвер, 18 лютого 2021 р.

Як це було...Чорнобиль : наш біль...

 Це не реактор вибухнув, а вся попередня система цінностей.


Представляємо видання, отримані від Українського інституту книги, що розповідають всю правду про чорнобильську трагедію.


Світлана Алексієвич . Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього.

Художньо-документальний роман білоруської письменниці Світлани Алексієвич, Нобелівської лауреатки 2015 року, говорить голосами "маленьких людей" про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління, а заразом відхилила залізну завісу й підважила непорушну, здавалося, конструкцію радянської держави. Роман створено на основі розлогих інтерв'ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з уражених радіацією регіонів та самоселами "зони", посадовцями, від рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що народилися вже приреченими. Переклад на українську та післямова Оксани Забужко.

Анатолій Андржеєвський. Чорнобильська бувальщина

Розповідь про ліквідацію Чорнобильської катастрофи з перших вуст: про те, якою була Прип'ять до вибуху на ЧАЕС, як гасили пожежу, евакуйовували населення, зводили тимчасові містечка для ліквідаторів і вже постійне для працівників електростанції - Славутич. Спомини автора рясно доповнюють вирізки з тогочасної преси й розвідок, присвячених подіям тих часів, особисті фото.


Володимир Шовкошитний. Чорнобиль : я бачив

Художньо-документальна повість "Я бачив" - це нова спроба одного з провідних українських сучасних письменників Володимира Шовкошитного, самовидця Чорнобильської аварії й активного ліквідатора її наслідків, поєднати воєдино літературу пам'яті й літературу факту.Адже, на його думку, не існує жанрів поза життям, а воно, життя, є жанром всеохопним. Отож, у творі поєднані спогади очевидців найбільшої техногенної катастрофи в історії людства, учасників ліквідації її наслідків, простежені долі літературних героїв, проаналізовані техногенні, економічні, соціальні й медичні наслідки наймасштабнішого рукотворного лиха, показані перспективи повернення забруднених територій в народногосподарський обіг. Ця книга дає відповідь на головні питання, що постали після Чорнобиля, вона показує духовний зв'язок героїв Чорнобиля, майданівців та учасників АТО. Адже всі 33 роки після Чорнобиля автор був в епіцентрі Українського життя. У книзі спростовується безліч міфів, зокрема, породжених серіалом каналу НВО "Чорнобиль".

Книги можна отримати в нашому відділі.




середа, 17 лютого 2021 р.

Скіфська одіссея. Поема-балада

 

Пропонуємо увазі читачів „Скіфську одіссею” Ліни Костенко, отриману нашим відділом завдяки Українському інституту книги. 

Герой поеми-балади Ліни Костенко «Скіфська одіссея» – молодий Грек з Ольвії – два з половиною тисячоліття тому рушив у плавання Дніпром-Борисфеном у напрямку майбутнього Києва, пізнаючи грецький і скіфський світи Припонтиди. А це був і час народження Європи серед мурів Афін. У поемі, написаній іскрометно й іронічно, постає багатостолітня – реальна й міфічна – стихія творення України на стику західної і східної цивілізацій, а сама Україна бачиться як невід’ємна частина середземноморської культури. Ця поема набуває особливої гостроти сьогодні, оскільки з анексією Криму Росія відібрала також античне минуле України, перетворивши сонячну землю мандрів Геродота на зону зненависті й мілітаризму. Культурологічні аспекти поеми коментуються в Енциклопедії «Скіфської одіссеї». Книжку оформлено офортами художника і майстра скіфсько-грецького ленд-арту Володимира Бахтова.
Для широкого читацького загалу.

понеділок, 15 лютого 2021 р.

«Амадока» – історія з безліччю облич

 Книга отримана завдяки Українському інституту книги


„Працюючи над «Амадокою» і шукаючи додаткового розуміння в джерелах про Другу світову війну, Голокост чи сталінські репресії 30-х років, я зіткнулась з усвідомленням безвиході: більшість із тих історій назавжди залишаться несправедливими, неугавно болючими, неосяжними. Я збагнула, що їх неможливо виправити і загладити, їх ніяк неможливо змінити. І єдине, що можна було вдіяти з цією безвихіддю – це спробувати її висловити, перетворювати у слова. Дивовижним чином це приносило мені відчуття сенсу моєї роботи і полегшення.”

Софія Андрухович

Понівечений до невпізнаваності в одній із гарячих точок на сході України герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імені, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.

Амадока – найбільше в Європі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи та знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?


Роман-антиутопія Маргарет Етвуд

 “Ми думали, що у нас такі серйозні проблеми. Звідки нам було знати, що ми щасливі?”⠀

“- Ми лише хотіли зробити світ кращим.
– Кращим?
– Краще ніколи не означає «краще для всіх». Комусь завжди гірше.”


Ти не маєш права читати, писати і бігати вранці. Тобі не можна працювати, володіти якою-небудь річчю і прагнути чогось. Тобі заборонено любити. Бо ти – Служниця… У Республіці Гілеад повноцінні права мають лише Командори та їхні Дружини, у яких є право вибирати коханок для своїх чоловіків. Мета — народження дітей. До цього здатна тільки кожна сота жінка в Гілеаді. Їх, Служниць, збирають по всій країні, а потім вони проходять курс підготовки, аби бути гідними виносити дитя офіцера. Одна зі Служниць — Джун. Колись вона мала коханого чоловіка і доньку. А тепер сенс її життя — підкорятися законам Гілеаду… Проте Джун не така, як усі. Жінка розуміє, що відбувається, вона хоче втекти і ще здатна любити…

Роман Маргарет Етвуд, опублікований 1985 року, спирався на реальні події в політичному та суспільному житті того часу, але сьогодні, майже 30 років по тому, його послання залишається не менш важливим.
Білий боннет з широкими полями і багряний плащ стали безперечним символом пригнічення жінок.
Роман-антиутопія Маргарет Етвуд "Розповідь служниці" оповідає про події недалекого майбутнього, в якому багато жінок більше не можуть мати дітей.
Ті, в кого збереглася репродуктивна функція, потрапляють у рабство до багатих родин і змушені примусово народжувати їм потомків.
Білий капелюх і червоний плащ - уніформа, яка має підкреслювати підлегле становище служниць.
Впродовж трьох десятиліть цей образ міцно закарбувався в нашій уяві. Він з'являвся на обкладинках роману, афішах до фільму 1990 року та рекламних роликах серіалу 2017-го.
Його використовують й реальні жінки, які в костюмах служниць виходять на марші за свої права.
Цей образ, насамперед, асоціюється з головною героїнею і оповідачкою роману - Фредовою.
У новому суспільстві - Республіці Гілеад - їй дісталася роль служниці. Вона - одна з небагатьох жінок, хто через забруднення екології не став безплідною - потрапляє до будинку Командора Фреда (звідси й її нове ім'я - Фредова).
Вона змушена регулярно виконувати з ним ритуальне злягання, поки не завагітніє.
У минулому житті, ще до того, як владу в США захопив теократичний уряд Гілеада, у неї був чоловік Люк і маленька дочка.
Етвуд замислювала свій роман у жанрі "спекулятивної фантастики", у якій майбутнє, постає як цілком припустима реальність, що може настати без якихось надзвичайних технологічних досягнень.
За її словами, "у науковій фантастиці є монстри і космічні кораблі, тоді як у спекулятивній - реальне повсякдення".
Кожен епізод роману є відсилкою до справжніх соціальних та політичних подій початку 1980-х років, коли Етвуд працювала над "Служницею".
Саме тому роман створює дивне відчуття теперішнього моменту, яке зберігається й у наступних адаптаціях твору.
Після виходу "Розповіді служниці" 1985 року на кожне своє інтерв'ю Маргарет Етвуд приносила вирізки з газет, які були живою ілюстрацією правдивості зображених у романі подій.

Книгу отримано завдяки Українському інституту книги.