середа, 30 грудня 2020 р.

інтерв’ю з Миколою Пігуляком (архітектором та письменником)

 Головний архітектор Закарпаття й разом із тим письменник Микола Пігуляк розповів про поєднання роботи і творчості

Як поєднуються фах архітектора й письменницьке покликання? Куди мандрує у своїх творах і чи мандрує за їх межами? Що б із власного доробку порадив почитати необізнаному зі своєю творчістю читачеві? Про це розповів головний архітектор Закарпаття, письменник Микола Пігуляк.

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з автором.



Пане Миколо, ви передусім архітектор чи письменник? Адже пишете уже майже десятиліття...

Звичайно – архітектор, який засобом письменництва проєктує свої твори, тобто організовує не реальний, як в архітектурі, а видуманий, як у літературному творі, простір.

У своїх книгах ви оповідаєте як історичні епізоди, так і фантазуєте. Звідки черпаєте сюжети і як шукаєте фактаж для творів?
Вважаю, що здебільшого вся історія завжди трактувалася суб’єктивно і тенденційно. Саме через це вона й схожа на фентезі. Тому я собі можу дозволити як людина, що любить свій край, піти далі за всіх псевдоісториків та принаймні бути чесним із читачами. Отож, я їм пропоную навіть не фентезі, а своє міфотворство, яке, по-перше, популяризує свій рідний край, по-друге, є не надто відірваним від історичної правди та, по-третє, є моєю архітектурною конструкцією організації простору. До речі, реальні історичні події і є моїми сюжетами.

Часто у ваших книгах можна впізнати як рідне Закарпаття (Рахівщину, Ужгород), так і далекі й навіть заокеанські країни та міста. Завжди пишете про ті куточки, у яких бували чи дофантазовуєте? 
На відміну від Жуля Верна, який придумував свої подорожі, сидячи вдома, я багато подорожував, а в інституті вивчав історію архітектури. А архітектура, як відомо, є віддзеркаленням певного періоду історії. Архітектура навчила мене мислити не тільки в 2D вимірі, а й в 3D також.

Що для вас найважливіше під час написання твору? Можливо, прописуєте заздалегідь план, можливо, любите працювати у повній тиші чи навпаки надихаєтеся музикою, а може пишете ночами?
Я поринаю в сюжет, стаю персонажем свого твору і разом із ним подорожую, реагуючи на абсолютно несподівані виклики. В кращому випадку ми разом доходимо до кінця твору, в гіршому – хтось один. Як не дивно, мене надихає злість, частіше за все – на самого себе.

Чи бувають вчинки ваших персонажів неочікуваними для вас?
Бувають. Скажу навіть більше: інколи головний герой стає мені нецікавим, і першість здобуває несподіваний другорядний персонаж.

Яку зі своїх книжок порадили б прочитати незнайомому з вашою творчістю читачу?
Іронічному інтелектуалу – вірші (збірка «Турлаш»), молодим та зайнятим людям – свої швидкі повісті «Код аквасвіту» та «Горизонты вожделения», зовсім незнайомій мені людині – пригодницький історичний роман «Змова бохтарень».





понеділок, 28 грудня 2020 р.

Нове бібліографічне видання “Дмитро Федака” випустила друком наша бібліотека

 


Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Ф. Потушняка видала черговий бібліографічний покажчик.


Нове видання бібліографічної серії “Культура краю в особах” присвячено 80-річчю педагога, журналіста, видавця, знаного та плідного редактора, укладача численних книг та керівника багатьох книговидавничих проєктів видавництв “Карпати” (1974–1997), “Закарпаття” (1997–2010) та “TIMPANY” (2010–2012) Дмитра Михайловича Федаки.
Покажчик висвітлює велику працьовитість та плідність Дмитра Федаки у книговидавничій справі та активність у громадському та культурному житті Закарпаття.



Як педагог Дмитро Михайлович реалізовувався у Ростоцькій школі на Рахівщині, а опісля сім років вчителював на Донбасі. Далі була праця в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти (тоді – інституті підвищення кваліфікації вчителів) в Ужгороді. Друкувався у газетах “Закарпатська правда”, “Молодь Закарпаття”, “ХХІ вік”, “Карпатська Україна”, “Срібна земля”, “Фест”, “Орбіта-логос”, “Радянська освіта”, “Літературна Україна”, “Вісті з України” тощо, у журналах “Українська мова і література в школі”, “Дзвін”, “Дукля”, відновив та був головним редактором популярного краєзнавчого журналу “Наш рідний край” (1998-1999). Він визнаний відмінник народної освіти Української РСР та член Національної спілки журналістів України та краєзнавців.
Дмитро Федака – активний просвітянин, брав участь у підготовці щорічного календаря-альманаху Закарпатського крайового товариства “Просвіта”, був редактором кількох номерів та автором багатьох матеріалів.
Попри мрії про науку, Дмитро Федака зумів успішно реалізуватися в редакторській роботі у книговидавничій сфері – нараховував близько 500 назв різних книжок, які він підготував до друку за майже сорок років праці у цій царині. З ним співпрацювали такі майстри слова як Іван Чендей, Петро Скунць, Юрій Мейгеш, Юрій Шкробинець, Дмитро Павличко, Роман Лубківський, Олекса Мишанич, Дмитро Кешеля, Микола Матола, Іван Петровцій, Петро Ходанич, Юрій Шип, Христина Керити та багато інших.
За його ініціативи та участі з’явилась бібліотека “Карпати”, яку готували спільно з львівським видавництвом “Каменяр”, антологія поезії про Закарпаття “Я тобі дарую пісню”, збірники “Гори в шинелях”, “Нас братерство навіки єднає”, започаткував серію книжок-мініатюр, випустив збірники творчості молодих “Перевал”, “Новоліття”, “Суцвіття”, “Калиновий спів”, “Сонячний годинник” та ін., унікальну серію видань “Письменство Закарпаття”, у якій вийшли “Історія карпатських русинів” М. Лучкая, щоденник спогади Василя Ґренджі-Донського “Щастя і горе Карпатської України”, публіцистика “Я теж українець”, вибрані твори Августина Волошина, Олександра Духновича, Юлія Боршоша-Кум’ятського, Андрія Патруса-Карпатського, Зореслава, Федора Потушняка та ін.
До 70-річчя Карпатської України Дмитра Федаку нагороджено орденом “За заслуги” ІІІ ступеню “за активну громадську і наукову діяльність, спрямовану на увічнення пам’яті про розвиток української державності та історичних подій 1938-1939 року на Закарпатті”.
Він доклався до знайомства українців з літературними набутками українських письменників Словаччини. У 2006 році вийшла антологія поезії та прози “Під синіми Бескидами”, яку Дмитро Федака упорядковував, редагував та став автором передмови, а опісля була тривала співпраця з багатьма українськими письменниками Пряшівщини. Дмитро Федака є почесним членом Спілки українських письменників Словаччини. Окрім цього, він як редактор має численні відзнаки часів УРСР та незалежної України.
Дмитро Федака підготував дві власні книги. “Олександр Духнович. Сходинки у безсмертя” (2013) відзначена обласною літературною премією імені Федора Потушняка. Вершиною ж його творчості стали літературні портрети й ескізи “Українське красне письменство Закарпаття” (2017).
Бібліографічний покажчик “Дмитро Федака” розпочинається з біографії “Подвижник книги”, яку спеціально для цього видання написав його син, відомий історик, письменник та журналіст Сергій Дмитрович Федака.
Покажчик вміщує фотоматеріали з архіву Дмитра Федаки, обкладинки його авторських книг та кількох упорядкованих ним книг.
Окрім цього, до покажчика додано спогади Мар’яни Нейметі, Івана Ребрика та Івана Яцканина про відомого редактора, дарчі написи на книжках з бібліотеки Дмитра Федаки, біографічну розвідку “Про Федак у Кальнику”, плани-проспекти книжкової серії “Народна бібліотека” та “Письменство Закарпаття”, а також деякі витяги з листування з П. Частом, В. Бухалом, А. Дурундою, І. Сеньком, Д. Кременем, І. Яцканином і розлоге інтерв’ю, яке зробив Олександр Гаврош.

Бібліографія покажчика складається з таких розділів:

• Окремі видання
• Дмитро Федака – укладач, упорядник, редактор та перекладач
• Передмови, вступні статті та публікації Дмитра Федаки, надруковані в антологіях, збірниках, альманахах та часописах
• Інтерв’ю з Дмитром Федакою
• Матеріали про життя і творчість Дмитра Федаки

У розділах бібліографічні описи подаються у хронологічному порядку, в межах року – в абетковому.
Бібліографічний опис здійснено за чинними державними стандартами.
Добір матеріалів завершено у серпні 2020 року. Зорієнтуватись у пошуку допоможе іменний покажчик.
Видання розраховане на широке коло читачів, передусім – бібліотечних працівників, журналістів, дослідників історії, літератури краю та шанувальників видавничої справи. 

середа, 23 грудня 2020 р.

Книги, видані за рахунок обласного бюджету в 2020 р.




 За рахунок коштів обласного бюджету цього року в Закарпатській області видано 14 творчих проєктів (книжок) місцевих авторів на суму 700 тис. грн: 

 Лідія Повх «Крапля меду», Петро Ходанич, Михайло Ходанич «Дерев’яна пластика Закарпаття», 

Ірина Густі «Світ живої любові», 

Павло Федака «Закарпатська Просвіта у постатях її діячів 1920-2020»,

 Василь Химишинець «А сонце струшує проміння»,

 Надія Панчук «Запізнілі нейтрони»,

 Дмитро Кешеля «Птахи кольорових снів», 

«Юлій Сташко. Графіка»,

 «Ігор Панейко. Малярство. Графіка. Театр»,

 Семен Панько «Вибрані твори. Коли засвічувалися віщі вогні», 

Василь Кузан «Три по сто»,

 Іван Коршинський «Про незабутнє»,

 Софія Малильо «Кухоль щастя»,

 Іван Хланта «Співаночки мої милі».

Книга спогадів Івана Коршинського «Про незабутнє» вийшла друком в ужгородському видавництві «Ґражда»

 

Літературно-публіцистичне, мемуарне видання накладом 300 примірників вийшло коштом обласного бюджету (57 тис. грн) та за сприяння департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Закарпатської ОДА.
Ця книга про те, що прожив та пережив у своєму житті Іван Коршинський. У виданні вміщено багато архівних документів, епістолярій видатного закарпатця та фотоматеріали.


Іван Коршинський (народився в 1928 р.) – відомий лікар-хірург, кандидат медичних наук, доцент УжНУ, заслужений лікар України, народний депутат України ІІ скликання, почесний громадянин м. Ужгород, багаторічний в’язень сталінсько-беріївських концтаборів-гулагів, керівник Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих.




Оксана Луцишина –у короткому списку претендентів на Шевченківську премію

 Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив короткий список імен, які можуть отримати Шевченківську премію в 2021 році.

Третій фінальний тур конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року заплановано провести у лютому місяці наступного року.У номінації "Література" озвучено чотири прізвища: 

- Олена Герасим'юк за книгу Книга поезій"Тюремна пісня";

- Оксана Луцишина за роман "Іван і Феба";

🖌Василь Махно за роман "Вічний календар";

🖌 Володимир Рафєєнко за роман"Мондегрін (пісні про смерть і любов)".


Оксана  Луцишина (Кішко) народилася 10 жовтня 1974 року в Ужгороді в родині філологів. Зростала в оточенні людей, які знали по кілька мов.
1995 році закінчила факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету (тепер — ДВНЗ «Ужгородський національний університет»). Під час навчання проходила стажування у Канзаському університеті в США. Працювала викладачкою іноземних мов (англійської і французької).
У 2001—2002 рр. як учасник програми з обміну викладачами побувала в університеті Південної Флориди у США, а вже 2002 року вступила на магістратуру цього ж університету. Захистила магістерську роботу — порівняльне дослідження романів Оксани Забужко та алжирської франкомовної авторки Ассьї Джебар. У 2012—2013 роках стажувалася в Ягеллонському університеті у Кракові. В Джорджійському університеті у 2014 році захистила докторську дисертацію (Ph.D.) на тему «Великий фантасмагоричний сезон: проза Бруно Шульца у світлі теорій Вальтера Беньяміна („Твору про пасажі“)»[2].
Нині мешкає у місті Остін, штат Техас, США, викладає українську літературу в Техаському університеті.
Оксана Луцишина вважає фемінізм «складовою частиною особистої філософії», а сутність фемінізму вбачає у «викритті патріархатної ідеології як такої, що витворює „Іншого“, дегуманізує його (в даному випадку — Її), паразитує на Іншому — мовляв, я — норма, а Інший/Інша — відхилення. Структурно фемінізм — це інша парадигма мислення, новий погляд на світ, без Іншого/Іншої». На часте питання, що таке фемінізм, письменниця відповідає так: «це радикальне твердження, що жінка теж людина».

2019 року виходить роман «Іван і Феба» (ВСЛ).



Дія роману розгортається в останні роки радянської влади й у перші роки української Незалежності.
За сюжетом, після навчання у Львові та участі у Революції на граніті Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, що називає себе Фебою.
Львів та Київ — міста з бурхливим політичним життям, Ужгород натомість вирізняється дещо гротескною атмосферою патріархального сімейного укладу та раннього капіталізму по-українськи. Тут легко обійтися без спецефектів із горору чи трилера: сама реальність повсякденного життя підказує ходи, які за напругою можуть посперечатися з творіннями Кінга або Кустуріци.

Маріанна Кіяновська під час презентації книжки на 26 Book Forum Lviv зазначила:

"Іван і Феба" – це абсолютний роман. Ця невелика книжка вміщує в собі всеохопність епосу. Ця книжка є одночасно позачасовою та розташованою тут і тепер. Дія книги відбувається у трьох містах – Ужгороді, Києві та Львові. Там прописані сюжети, які може вихопити лише читач із теоретичною начиткою. А з іншого ця книжка – для усіх, бо там є справжнє життя, дуже динамічне. Тут є ціла Україна. Це рідкісна річ – коли ціла країна вміщується на декількох сотнях сторінок".





різдвяно-новорічний концерт в Ужгороді

 

У неділю, 27 грудня, в Ужгородському греко-католицькому соборі відбудеться концерт "Возвеселімся". Захід буде благодійним.

Перед глядачами виступлять: Закарпатський народний хор, ансамбль "Перлинка" та Анастасія Гриневич. 
Початок о 18.30


вівторок, 22 грудня 2020 р.

роман Орвелла, про який ви, можливо, не знали

 «Нехай квітне аспідистра»

Джордж Орвелл (1903–1950) – англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній формі розповів про часи становлення СРСР.

На жаль, на тлі цих знаних книжок для багатьох читачів і досі лишається в тіні інший доробок Орвелла – романи, в яких письменник з властивими йому спостережливістю, проникливістю і гумором описує життя в період між двома світовими війнами минулого сторіччя і розмірковує над питаннями, які є актуальними й донині – взаємовідносини людини й суспільства, чи можна оголосити війну суспільним нормам і цінностям і не програти в ній, чи залежить свобода творчості від побутових умов і наповненості кишені. Саме таким є його твір «Нехай квітне аспідистра» – роман про те, як одного разу у міжвоєнному Лондоні людина мистецтва оголосила війну грошам і що з того вийшло.

Гроші – вони все вирішують, все контролюють, відчиняють двері пристойних будинків і салонів, знайомлять з потрібними людьми, наділяють їхнього господаря чарівною здатністю подобатися жінкам і друзям, вони, по суті, і є саме життя. Але хіба так має бути? Хіба має життя людей аж так залежати від грошей, а надто від їх браку? Чи можливо, живучи в сучасному суспільстві, позбутися нав’язливої влади грошей, оголосити їм війну, а заодно й усім ознакам «надійності», «порядності» і «благопристойності», головним символом яких є аспідистра, чиї отруйно-зелені пагони стирчать з горщиків у вікнах кожної пристойної оселі?

Молодий талановитий поет Гордон Комсток веде особисту затяту війну з аспідистрою і з усім, що вона собою символізує – владою грошей і нудьгою благопристойності. Він вважає, що звільнившись від влади грошей, зможе повністю присвятити себе творчості. Але воювати з грошима і благопристойністю було завжди непросто, особливо якщо ти живеш у міжвоєнному Лондоні 30-х. Війна з аспідистрою, війна з грошима, війна із самим собою – чи можлива тут перемога, а якщо й можлива, то якою ціною?


рекомендуємо нові книги

 Лоран Гунель. День, що навчив мене жити.

Від автора бестселера «Бог завжди подорожує інкогніто»!

Що б ви змінили в своєму житті, якби дізнались, що незабаром помрете, і лишилось вам зовсім небагато часу? Поміняли б своє життя кардинально? чи лишили б все так, як є? Цими питаннями задавався і головний герой цієї книги - Джонатан. Життя і так його не дуже балувало, так як бізнес не приносив очікуваного прибутку, друзів багато не мав, з дружиною розлучився через дурне непорозуміння, та й з дочкою мав можливість проводити час лише раз на два тижні. А тут ще й одна циганка напророкувала, а друга - підтвердила, що жити йому лишилось недовго. Тоді Джонатан вирішив зробити перерву в роботі і поїхав до тітки, яка й допомогла йому зрозуміти, що змінити своє ставлення до життя ніколи не пізно. Бо лише через усвідомлення близьких катастроф, можна побачити і відчути, що ж у нашому житті є насправді цінним, а що - другорядним. Перед лицем смерті ми можемо ,,бути самими собою, висловлювати все, що відчуваємо, жити так, як хочемо жити,, . Близькість смерті допомогло Джонатану зрозуміти, в чому сенс життя. І щоб змінити щось на планетарному масштабі, потрібно почати з себе, і з часом ця хвиля доброти і любові накриє все людство.

Ґілберт Е. Місто дівчат


Упродовж всього життя пнутися зі шкіри, щоб бути "хорошою дівчинкою" та відповідати чужим очікуванням? Чи бути чесною насамперед перед собою та жити своїм життям, втілювати свої, а не нав'язані кимось бажання? Що оберете ви? Чи вистачить вам сміливості йти за своєю мрією, як це зробила головна героїня нового роману Елізабет Ґілберт? Історія життя Вівіан Морріс з "Міста дівчат" - це не біографія легковажної жінки, що лише розважалася та постійно шукала пригод на свою голову, як це може здатися на перший погляд (хоча і про це також). Це історія про життя як воно є, про прагнення щастя, про втрати та помилки, яких не уникнути нікому, про відповідальність за свої вчинки. Та насамперед "Місто дівчат" - це історія про сміливість бути собою. Браво, Елізабет Ґілберт! "Я б могла витратити решту свого життя, намагаючись довести, що я хороша дівчинка, але це було б несправедливо щодо тієї, ким я насправді була. Я вірила в те, що якщо я й не хороша дівчинка, то принаймні хороша людина. Просто такі вже в мене апетити. Тому я перестала відмовляти собі в тому, чого щиро хотіла. І шукала способи подарувати собі насолоду. Від одружених чоловіків я трималася подалі й тому була певна, що нікому не завдаю шкоди. Хай там як, а в житті кожної жінки настає час, коли їй просто набридає безкінечно соромитися. І тоді вона вільна стати тією, якою насправді є". P.S. Ця книга і справді схожа на келих шампанського. От тільки голова після неї точно не болітиме :)





понеділок, 21 грудня 2020 р.

В Ужгороді завершилась акція "Письменник за прилавком"

 З 1-го грудня в Ужгороді в „Кобзарі” тривала традиційна акція „Письменник за прилавком”

Щодня у книгарні "Кобзар" з відвідувачами спілкувалися закарпатські письменники: Андрій Любка, Мирослав Дочинець, Андрій Шолтес, Тетяна Літераті, Петро Мідянка, Михайло Рошко та інші. В останній день акції три книги презентував Олександр Гаврош.

Цього разу Олександр Гаврош представив три нові книги: "Казки для Елізи", "Музей пригод" та "Героїчні канікули". Каже: обрав їх, бо це було головною умовою акції, — презентувати праці, видані в 2020-му році.
Письменник розповів, що "Казки для Елізи" будуть цікаві дорослому читачеві, з ліричним, медитативним настроєм.
""Музей пригод" — це така пригодницька серія, яка розповідає про мандрівки в часі. Ідея серії – розказати дітям популярно й цікаво про ключові події нашої історії. "Героїчні канікули" — це перша дитяча повість про Карпатську Україну", — сказав Олександр Гаврош.
За словами письменника, він долучається до акції "Письменник за прилавком" 10-й рік поспіль.


пʼятниця, 18 грудня 2020 р.

лауреат премії ім. М. Лукаша

 До 19 грудня 2020 р., коли відзначатиметься 101-річчя від дня народження видатного українського перекладача й багаторічного автора журналу «Всесвіт» Миколи Лукаша, редакція та редколегія визначили лавреатів премії журналу «Всесвіт» «Ars Translationis» («Мистецтво перекладу») імені М. Лукаша за 2020 р.

Лауреатом став Віктор Петрович МОТРУК – за переклад із французької мови оповідань та новел «Мушлі пана Шабра» Еміля Золя, «Цар Кандоль» Теофіля Ґотьє, «Панночка з млина» Еміля Блемана, опублікованих у №3-4/5-6 журналу «Всесвіт» у 2020 р.

Віктор МОТРУК — доцент кафедри полікультурної освіти та перекладу факультету історії та міжнародних відносин Ужгородського національного університету. Окрім французької, добре володіє німецькою, чеською, сербсько-хорватською, польською, російською. В Ужгородському національному університеті працює з 1982 року. Має понад 70 наукових праць. Як науковець брав участь у багатьох міжнародних науково-практичних конференціях. Читав лекційний курс із давньої та сучасної української літератури на філологічному факультеті університету в м. Пуатьє (Західна Франція). В. Мотрук – автор методичних розробок, посібника «Франція і французи» (французькою мовою) та навчального французько-українського словника з хімії, рекомендованих Міністерством освіти і науки України. Французькій мові й культурі присвятив не одне десятиліття. Серед здобутків В. Мотрука — переклад віршів поетів із краю Овернь, книжки поезій у прозі філософського змісту «Магнітне поле» одного з найкращих франкомовних поетів ХХ ст. Ж.-Л. Годо, оповідань та новел П. Ленара, Ш. Кро, К. Гранже, Е. Базена, Шарля Азнавура, Моріса Леблана, Ірен Неміровскі, публіцистичного твору одного з авторів «Загальної декларації прав людини, політика, правозахисника і письменника» С. Есселя «Обурюйтесь!», філософських есе соратника Ж.-П. Сартра Ж.-П. Бару і знавця творчості А. Камю Л. Марена «Сартр, Камю: погляд із ХХІ ст. на трактування проблеми насильства/ненасильства». Мешкає в Ужгороді.

Багато з цих книг є в нашій бібліотеці.



середа, 16 грудня 2020 р.

літературні дебюти 2020

 Пропонуємо вашій увазі фотозвіт з чергового засідання клубу літературних дебютів „Нові імена”. дебютантки Наталія Маркович та Ольга Томашевська.
















вівторок, 15 грудня 2020 р.

Закарпатський музей народної архітектури та побуту випускає "Музейний календар" на 2021 рік

 

Вже четвертий рік поспіль Закарпатський музей народної архітектури та побуту напередодні Нового року випускає «Музейний календар».
 Таку традицію запровадити для популяризації колекції фондів закладу та народної культури Закарпаття


понеділок, 14 грудня 2020 р.

Наймолодша українська жіноча проза


 Так звана "нова хвиля" української жіночої прози, що почала роз­виватись із 90-х років минулого століття, представлена іменами О.Забужко, С.Йовенко, Г.Пагутяк, С.Майданської, І.Жиленко, Є.Кононенко, М.Матіос, О.Пахльовської, Н.Околітенко, М.Ломонос, Н.Тубальцевої та ін. Одним із провідних мотивів цієї літератури стала побудова образу нової жінки, проблема жіночої суб'єктивності у пострадянсько­му просторі, що мало означати своєрідний альянс між західним фемінізмом та східним постколоніалізмом. Від часів "чоловічої" літе­ратури XIX століття, в якій жіночі ролі замикались на образах покритки, наймички, повії, бурлачки, сварливої баби, "жіноча ідея" пройшла досить довгий шлях через ранній модернізм зламу століть (образ жінки-царівни або й просто "людини" у прозі О.Кобилянської чи "одержимої" інтелектуалки у Лесі Українки) та еміграційну українську літературу (Д.Гуменна). Жіноча проза початку XXI століття, особливо публіцистично активна, в чомусь продовжує ці соціально-феміністичні тенденції, але здебільше вже відходить від них, перемикаючи увагу із соціальних на інші - метафізичні, екзистенційні чи просто антропологічні виміри буття.

„Піщана ріка” Галини Логінової

«Піщана ріка» тече у двох вимірах. Дівчинка Татра живе у світі снів, де вона товаришує з добрим Хароном, вічно п’яною Марушкою, Зеленюком та людиноптахами; та у реальному світі, у якому вона їздить до бабці Афродіти та разом зі своїм другом Михаськом перетворює дитячу гру в Робін Гуда на справжнє полювання. А в цей час у «дорослому» світі відбуваються свої, але зовсім інші історії...


"Зе­лена Маргарита" Світлани Пиркало

Перше, напевне, що впадає в очі під час читання „Зеленої Маргарити” – це щирість (бодай дуже гарно вдавана), з якою написаний твір. Адже це не якась об’єктивно корисна історія, логічно вибудувана, та ще й з якоюсь моралістичною кінцівкою, а лише опис певного уривку з життя головної героїні, шматки її думок впереміш з її ж статтями. А загалом – дотепно, іронічно й ненав’язливо авторка ніби припіднімає завісу над внутрішнім життям жінки. І ось тут ми (тобто жінки) надибуємо наші щоденні проблеми: стосунки з чоловіками у найбуденніших ситуаціях, особисте самоствердження за допомогою автотренінгу, проблема „що вдягти” при повнюському гардеробі, „щомісячні гості”, роздуми над собою та сутністю жінки, прагнення затишку. Можна сказати, що письмо Світлани Пиркало жіноче хоча би в силу того, що воно показує жінку зсередини, чого чоловікам ніколи не вдасться зробити автентично. Але воно також жіноче і тому, що, за словами Хелен Сіксус, „Her flesh speaks true”: саме тілом, а не розумом написана „Зелена Маргарита”, тому що все у творі ніби побачено крізь призму тіла, в тій чи іншій мірі дотичне до нього, пропущено через відчуття без жодної метафізики. І саме ці відчуття, а не якісь логічні висновки тут мають ціну.

 "Літо Мілени" Софії Андрухович

Герої повісті Софії Андрухович – це екзотичні квіти, які снять свої щасливі сни й живуть у своєрідному й дивовижному світі. Зло і цивілізація можуть тільки торкатися цього світу, але не можуть у нього проникнути. І водночас «Літо Мілени» не є цілковитою ідилією, це твір про ідилію, метаідилія, в якій іронічний підтекст резервує для авторки якісь додаткові змістові нашарування. Здавалося б, іронія та гротеск повинні боротися з ідилією. Це справді так, але вони борються не з ідилією в собі, а з ідилією як жанром. Іронія покликана відвоювати для авторки певний резерв, дистанцію до самої себе, яка необхідна кожному письменникові для творчого зростання. Це дуже важливо для Софії Андрухович, адже її «літо» тільки починається.







пʼятниця, 11 грудня 2020 р.

історії про неймовірних жінок, які сам на сам стикнулись із жорстокою реальністю

 

Часом життя готує випробування, з якими під силу впоратись тільки тим, хто вірить у краще та має надію, навіть коли здається, що все втрачено. Головні героїні усіх книжок, що є в цій добірці, — це сильні духом жінки. Кожну з них спіткала тяжка доля, проте вони знайшли в собі сили протистояти будь-яким випробуванням.

Шості двері, Ірен Роздобудько


Ірен Роздобудько — українська письменниця, ілюстраторка та сценаристка. До початку письменницької кар'єри працювала журналісткою.

Розв’язка буде цікавою...
Її роман Шості двері — психологічна драма з елементами фентезі, розповідає про дівчину, яка одного разу в дитинстві намалювала двері й змогла через них вийти в інший світ. Відтоді героїня має два життя: про одне знають усі, інше — цілком таємне. Щоразу, стикаючись із проблемами — спочатку в малому віці, потім у підлітковому, коли її покинула матір заради кращого життя за кордоном, потім у дорослому, коли намагалась утекти від невдалого шлюбу зі своїм чоловіком, — головна героїня малювала двері й переміщалась до іншої реальності. І одного разу, відкривши шості двері, вона знайшла тих рідних людей, з якими їй хотілося бути все життя. Але що на неї очікує потім?

Весна на Місяці, Юлія Кісіна


Юлія Кісіна — художниця та письменниця. Народилась у Києві, з 1990 року живе в Німеччині, де стала відомою.

Весна на Місяці — це роман про дорослішання та становлення особистості. Авторка розповідає про особливий час, коли кожен день не схожий на попередній, кожен — емоційний та незабутній. І хоча життя не завжди дарує позитивні емоції, у дитинстві ти сприймаєш світ з широко розплющеними від цікавості очима, з жагою досліджувати світ. І лише подорослішавши, ти можеш дати оцінку цим дитячим переживанням.

У романі зібрано величезну кількість неймовірних історій: про тигрів, слідчих КДБ, анатомічний театр, монашок, французьких акторів і, звичайно, про перше кохання. Серед персонажів книжки є й кілька нетипових, зокрема світло та Київ. Чому Київ? Бо це місто, яке перебуває в постійному русі та змінах, повне таємниць і чудових оповідок, та й саме дорослішання головної героїні нерозривно пов’язане з Києвом та його жителями.

середа, 9 грудня 2020 р.

Закарпатська літературознавиця Олександра Ігнатович отримала літературно-мистецьку премію імені Івана Нечуя-Левицького



Цією премією нагороджують митців за високохудожнє втілення в творчості українського національного характеру.

Премію було засновано Фондом культури ім. Б. Олійника. 1993 року з метою пошанування та заохочення до нових плідних творчих пошуків у розробці національно-історичної проблематики.

Серед лауреатів – відомі письменники, художники, актори, композитори. Лауреатів визначає конкурсна комісія, утворена з найбільш відомих і авторитетних діячів культури і мистецтва України.

Нагадаємо, Олександра Ігнатович – авторка книги «Літературні портрети». Також стала укладачем ґрунтовної праці незабутнього послідовника Леся Курбаса Г. Ігнатовича «Від гасниці до рампи». А книга «Синхромія» відзначена обласною премією ім. Ф. Потушняка. Фрагменти літературознавчих досліджень авторки друкувалися і в «Новинах Закарпаття».

Зазвичай у «золотій залі» Українського фонду культури відбувалося традиційне вручення премії. Але коронавірус змінив формат вручення. Дипломи лауреатам були надіслані поштою.


 

вівторок, 8 грудня 2020 р.

сучасна „Лоліта”

 Кейт Елізабет Расселл «Моя темна Ванесса» (переклад з англійської Олени Оксенич, видавництво Vivat)

Цей роман вийшов у березні й одразу спричинив ефект вибуху. «Кінематографічний», «зрілий», «блискучий» — найвідоміші критики світу не шкодували компліментів. Права на видання авторка продала за мільйон доларів, що для дебюту — унікальний випадок.

Рух #MeToo дав можливість відверто говорити про травматичні події минулого й переосмислювати власний досвід. Історія стосунків п’ятнадцятилітньої школярки Ванесси Вай і сорокадворічного викладача Джейкоба Стрейна добре вписується в цей тренд. 

Після виходу роману одразу ж пролунали асоціації з «Лолітою» Набокова. Однак цього разу історію розповідає сама Лоліта. Точніше, її розповідають дві Ванесси: доросла жінка, яка у 2017-му стежить за скандалом навколо домагань Стрейна до іншої учениці, і п’ятнадцятилітня руда Несса, що у 2000-му підпадає під вплив харизматичного вчителя літератури, насолоджується його зрілою ніжністю та розважливими залицяннями.

Здавалося б, перед нами — чергова любовна історія з фокусом на різниці у віці. Таких у літературі чимало, згадати хоча б останній роман Джуліана Барнза «Одним одна історія», де ситуація дзеркальна: студент і зріла жінка.

Але основний конфлікт і проблемність «Моєї темної Ванесси» — у характері описаних стосунків. Взаємини Джейкоба та Ванесси — це взаємодія людини в домінантній позиції (вчителя) та в залежній (учениці). Очевидний дисбаланс перетворює романтику на маніпуляцію, бо ж коли один партнер тримає всі важелі тиску і впливу, а друга змушена коритися, про рівність не йдеться. 

Аби повернути ілюзію балансу, Джейкоб докоряє Ванессі, що та — занадто могутня, від почуттів до неї можна «впасти як мертвий». Тобто перекладає відповідальність за все, що коїться, на дівчину, і Ванессі знадобиться не один десяток років, аби переосмислити поетизовані та підсвічені ностальгією спогади.

Чому ж роман став аж таким популярним? Тему навряд чи назвеш оригінальною, та й герої, на перший погляд, ніби зійшли зі сторінок викривальної статті про насильство в коледжі. Джейкоб скидається на типового аб’юзера-інтелектуала, що вживає підліткову лексику й говорить на відверті теми, вибудовуючи містки довіри між собою та учнями. А підшукуючи коханку, діє, як за методичкою моторошних пікап-курсів: обирає дівчину, яка не має друзів, пережила депресію та звикла до самотності. Ванесса ж ніби лишається у звичній ролі жертви, що страждає від стокгольмського синдрому й відмовляється визнавати провину Стрейна.

Проте «Моя темна Ванесса» не така проста, як може здатися спочатку. Дорослішання головної героїні відбувається не в коледжі у 2000-му, коли починаються стосунки з учителем, а в наш час, у 2017-му, коли вже зріла тридцятидворічна жінка нарешті усвідомлює, що з нею сталося. Та й образи жертви й агресора в цьому романі неоднозначні та непрості для трактування — саме психологізм вигідно вирізняє дебют Расселл з-поміж огрому сучасних «Лоліт». А дублювання сюжетної лінії та безліч покликань на англомовних класиків стануть бонусом для тих, хто любить інтелектуальну літературу.

Ще один сильний бік книжки — промовисті деталі. Коли Стрейн уперше називає Ванессу сексуальною, вона бачить за вікном червону кульку, що зачепилась за гілля. Втрата невинності, картина «Дівчинка з повітряною кулькою» Бенксі й навіть алюзія на «Воно» Стівена Кінга — трактувати цей образ можна по-різному. 

В іншому епізоді школярка бачить Джейкоба біля його житла. Тієї миті вона тримає на шворці красивого хаскі й підгодовує його вкраденим у їдальні беконом. Образ двох істот, одна з яких тримає повідець і спокушає іншу бажаним, однак забороненим подарунком — більш ніж промовистий. Саме такі нюанси роблять оповідь насиченою, густою, втім, не перевантаженою.

Висновок простий: однозначно читати. Щонайменше — аби розуміти сучасні літературні тренди. Щонайбільше — аби розібратися в собі.


книжкові новинки

 Софія Андрухович «Амадока» («Видавництво Старого Лева»)

Щоосені у Швеції оголошують лауреатів Нобелівської премії з літератури. І українських читачів із року в рік хвилює запитання: «Коли ж нарешті її отримає хтось з українських авторів?» Можливо, ще таке: «Як узагалі сподобатися цим нобелівським снобам?»

У нас немає відповіді на перше запитання, проте є відповідь на друге. Якщо хочете прочитати ідеальний текст на думку нобелівського журі, беріть «Амадоку» Софії Андрухович.

У цьому романі авторка охоплює чи не всі теми, варті головної книжкової премії світу: пам'ять, ідентичність, тяглість мистецької традиції, пошук немейнстримних культурних маркерів у минулому, персональні та національні травми. До того ж тримається 832-сторінкова споруда на протиставленнях: вагому роль відіграють пам’ять і спогади, однак не менш важливими є забування та лакуни в минулому. Тяглість літературної традиції протиставлена перервності (виною цьому є фізичне винищення митців у 1937-му), а ідентичність — невкоріненості.
Переказати сюжет «Амадоки» — завдання, варте всіх «Буденброків» Манна та ще трьох томів Пруста. Андрухович поєднує одразу кілька часових шарів: сучасність, біографію письменника Віктора Платоновича Петрова (він же В. Домонтович) і винищення євреїв у Бучачі в 1941 році.

За сучасність відповідає Романа, яка доглядає в лікарні коханого Богдана, тяжко пораненого на війні. Богдан не пам’ятає зовсім нічого, і з цього липкого намулу забуття Романа намагається його витягти. Разом із ним — і розгубленого читача, який судомно намагатиметься з мозаїчних уривків зібрати суцільну історію. Але вибудовувати безперервні сюжетні лінії — це традиція ХІХ століття, тож просто насолоджуйтеся.

За команду подвійного агента, поганого друга й геніального письменника Віктора Петрова грають неокласики, зокрема Микола Зеров, із дружиною якого Петров мав романтичні стосунки. Тут спойлери неможливі, бо ми пам’ятаємо шкільну програму.

Що ж до винищення євреїв у Бучачі, там ще страшніше. Авторка не лишає нам ані затишних міфів, ані втішних спогадів: провина виявляється колективною, а значить і відповідальність спільна. Неприємно, бо ще й без анестезії. Корисно, як і будь-яке руйнування ілюзій.
Ключ до тексту заховано у назві, яка відсилає до найбільшого в Європі озера Амадока, що нібито колись існувало на території України, але згодом раптово зникло. Це метафора зникомого центру, ненадійної пам’яті, мінливості світу. Героїв усіх часових шарів поєднує спільна біда: брак точок опори та страх побачити своє справжнє лице (перекроювання облич — важливий мотив у тексті). 

Ще одну підказку авторка лишає на самому початку — на найвиднішому місці. В одному з лікарняних епізодів описано акваріум із самотньою рибкою, яка замкнена в подвійну оболонку: сам скляний резервуар і велику будівлю, де той акваріум стоїть. Рибка не бачить скла й не пам’ятає, як учора на неї полював сом, та головне — не розуміє, що стінки акваріуму — це тільки верхній шар її проблем. Так, це метафора всієї нашої історії, небажання мислити глобально й відходити від затишної ролі жертви.

Звісно, Нобелівку дають не за конкретний текст, а за суму заслуг. Погодьтеся, це трохи сумно, ніби вигравати не нокаутом, а за результатом довгого бою. Але фундамент для цього вже маємо, лишається тільки чекати наступних текстів Софії Андрухович. Сподіваюся, не менш амбітних, ніж цей.


понеділок, 7 грудня 2020 р.

Книга року ВВС-2020 назве переможців 11 грудня

 

ВВС News Україна назве переможців літературного конкурсу Книга року ВВС-2020 у п'ятницю, 11 грудня.
Вперше за 16 років існування конкурсу фінальна церемонія буде онлайн.
Її можна буде дивитися на  сторінках BBC у фейсбуку та ютубі. Початок о 19.00.
Приєднаються усі автори-фіналісти, члени журі,  читачі та поважні гості, які оголосять переможців у трьох категоріях: Книга року ВВС, Дитяча Книга року ВВС та Книга року ВВС-Есеїстика.
Також буде названо Читача року - це людина, яка написала найкращу рецензію на книжки, які беруть участь у конкурсі.

Фіналісти Книги року ВВС-2020

Софія Андрухович. Амадока. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2020
Олесь Ільченко. Порт Житана. - Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020
Марія Матіос. Букова земля. - Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Га, 2019
Ілларіон Павлюк. Я бачу, вас цікавить пітьма. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2020
Сергій Сергійович SAIGON. Юпак. - Київ: Білка, 2020



Мирослав Дочинець в Ужгороді "за прилавком" представив читачам дві свої нові книжки

 

На запитання, яким для автора був «ізольований» 2020 рік та чи не засумував письменник за спілкуванням офлайн, Мирослав Дочинець відповідає: «Письменник – це людина, яка спілкується все життя онлайн. Навіть тоді, коли ще слова «онлайн» не було. Це є уява, це присутність де ти хочеш, коли ти хочеш, як ти хочеш. Це і є мистецтво. Це і є суть бути десь і мати, знати, чути, відчувати. Тому навпаки – був якийсь відпочинок від цього. Останні два роки були надзвичайно насичені. А тут такий спокій Бог подарував, прогалину. Просто більше часу подумати».

Письменник презентував читачам нові книжки: «Такий більш спокійний ритм дав можливість видати дві книги в цьому році – «Діти папороті» і «Золотий час». Книги вийшли великими тиражами. І вже майже їх немає. «Діти папороті» дуже швидко розійшлася. Мабуть тому, що книга – багатовимірна, багатопланова. Тут є все. І наша війна, намагання її осмислити не прямолінійно, а більш широко – що це є , чому це є і наскільки це довго буде тривати», –  каже Мирослав Дочинець.

«Там і творчість, і Закарпаття, і природа, й історія, етнографія, і духовність, і кохання…  І про людей, які приходять до зрілості після житейських перипетій. Про лінію Вернадського, пов’язаність цього генія із Закарпаттям. Цю сторінку мало знають. І майже нікому не відомо, що наше Закарпаття певним чином вплинуло на його відкриття», – додає письменник.


Нагадаємо, акція «Письменник за прилавком» триває до 18 грудня. Щодня (у будні) у  «Кобзарі» на читачів та відвідувачів чекатиме закарпатський письменник.




пʼятниця, 4 грудня 2020 р.

Побачила світ книжка «Казки для Елізи» Олександра Гавроша

 

Про закарпатські народні казки чули всі. У ХХ столітті вийшло зо два десятки таких книжок, записаних з уст простих оповідачів, що переказували почуті історії з покоління в покоління. І якщо за кількістю народних казок Закарпаття випереджало інші регіони України, то з авторською казкою ситуація склалася протилежна.

Лише віднедавна закарпатці стали освоювати цей класичний жанр літератури для дітей. Чудовим підтвердженням цього стала щойно видана у тернопільському видавництві «Начальна книга – Богдан» книжка «Казки для Елізи» ужгородського письменника Олександра Гавроша. Збірка має підзаголовок «15 маленьких історій для однієї великої дівчинки» і присвячена «милій Елізі».

На відміну від народних казок, казкові історії Олександра Гавроша цілком міські. Ужгородець впізнає в них обриси рідного міста з величним середмістям, тихоплинною річкою із затишним парком,  пішохідними мостами. Книжка має свою неповторну елегійну атмосферу, яку чудово відтворила художниця Лілія Василенко. Сам автор називає свої казки філософськими,  вкладаючи в кожну з них глибший підтекст. 

Завершує збірку «Казок для Елізи» грайливий «Різдвяний песик», який вже виходив окремим виданням і торік поставлений на сцені Закарпатського муздрамтеатра у вигляді дитячої вистави «Коли звізда ясна…»



чергове засідання клубу літературних дебютів „Нові імена”


 Наталія Маркович. Народилася і проживає в місті Ужгород. Виховує двох дітей. Любить малювати, особливо - аквареллю і кавою. Захоплюється фотографією. Вміє робити гігантські мильні бульбашки і мріє потрапити у Хоґвартс, хоча їй вже далеко не 11. 
Пише короткі прозові твори. Готує до друку першу збірку під назвою "Акварель". Її твори відзначаються детальним зануренням у почуття героїв і відкритим фіналом. Це схоже на спробу зазирнути у певний відрізок життя окремих людей, відчути їхні прагнення, біль і можливості, зігрітися душевністю і щирістю переживань.
Попри свою певну закритість Наталія любить людей і вірить у те, що кожен з нас має право на любов, підтримку і реалізацію найкращого сюжету власного життя.

 Ольга Томашевська. Народилася у Казахстані, в родині депортованих із Хмельницької обл., українців. До 1989 року жила за Полярним колом у військовому містечку Луостарі – тато був військовим. Поміж тим мандрувала літаком до обох бабусь – в Україну та Казахстан. Саме таке насичене дитинство пробудило цікавість до всього на світі. На моє становлення, як особистості, потужний вплив мала мама. Саме вона познайомила мене зі світом книги, української пісні та світом мистецтва. Мама працювала у бібліотеці, займалася просвітницько-культурним життям, влаштовувала виступи, вистави, події. Тому моє дитинство – пізнавальне, цікаве та прожите у творчій атмосфері. 
У 1989 році родина переїхала до Ужгорода і мама влаштувалася у дитячу бібліотеку ім. Вакарова. З цього часу я могла користуватися не лише пропозиціями абонемента, читальної зали, але й книгосховищем. 
У 1998 р. поступила в УжНУ на філологічний факультет і до тепер моя професія пов'язана з текстами: написання, літературно-редакторська робота тощо.
Виховую 4 дітей, троє з яких – трійнята. Теж намагаюся привити їм любов до читання, хоч гаджети складають потужну конкуренцію. 
Писати пробувала у школі та в університеті. Вірші друкувалися в університетській газеті та у поетичній збірці "Світанок віку".
Останнім часом прийшло натхнення писати так звані замальовки – невеличку прозу, де є "головний герой/героїня", настрій, емоції та розлога образність.

Ці чудові жінки дуже різні... але об’єднує їх одне : жага до життя та феноменальна щирість а також щасливе материнство.


 

четвер, 3 грудня 2020 р.

Вероніку Тищук визнано найкращою режисеркою Відкритого театрального фестивалю

 

Загалом участь у фестивалі прийняли 40 театральних колективів та студій з Хмельниччини, Полтавщини, Івано-Франківщини, Київщини, Львівщини та Закарпаття.

Ужгородський інститут культури і мистецтв представив драму за творами Т. Г. Шевченка “ЖІНОЧА ДОЛЯ НА СТОРІНКАХ КОБЗАРЯ”
Сценічна редакція та постановка Вероніки Тищук.

Результат фестивалю-конкурсу:
ДИПЛОМ ЛАУРЕАТА 1 СТУПЕНЮ виборола:

Навчальна театральна лабораторія КЗ вищої освіти «Ужгородський інститут культури і мистецтв» Закарпатської обласної ради; (Вікова категорія 17 – 25 років).

Щиро вітаємо переможців)))




Андрій Любка за прилавком: «Скучив за своїми читачами!»

 

В ужгородській книгарні «Кобзар» 1 грудня стартувала передноворічна акція «Письменник за прилавком». Першим там побував щорічний учасник книжкової ініціативи Андрій Любка. Талановитий прозаїк розповів Медіацентру про свій новий роман «МУР», порекомендував книгу і розповів, коли чекати на його літературні новинки.

«Мені бракує літературних подій в Ужгороді, тому я за кожну культурну «суєту», як у нас кажуть. Особливо цього року, коли не було можливості бачитися й говорити зі своїми читачами – я за ними скучив!» – каже Андрій Любка про участь в акції «Письменник за прилавком».

Цьогорічна особливість акції в тому, що долучаються до неї лише ті автори, які у 2020-му випустили книгу. Андрій Любка порадував читачів не лише новим романом, а й перекладами. Тож ділиться про роботу в умовах карантину:
«Я відчув наслідки цих обмежень на своїй роботі, але вони винятково позитивні. Ще ніколи так багато не працював і не встигав. Зокрема, цього року написав роман “МУР”. Карантин вплинув на стилістику мого роману, бо було нудно й трохи тривожно, тож вирішив написати веселу, стьобну, живу книжку. А крім того, ще й устиг перекласти два романи «Музей безумовної капітуляції» хорватської авторки Дубравки Уґрешич і роман «Проклятий двір» сербського Нобелівського лавреата Іво Андрича. Тож самою роботою я більш ніж задоволений».

Любчин «МУР» – доволі провокативний роман, хоча й викликав чимало схвальних відгуків. А що б порадив автор читачеві, котрий зовсім не знайомий із його творчістю? На це питання Андрій відповідає так: «Однозначно – «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан». Бо це гостросюжетний психологічний трилер, який, з одного боку легко читається, а з іншого – торкається всіх важливих для мене тем: кордонів, Центрально-Східної Європи й Балканів, мистецтва й опери, творчості й божевілля, любові і помсти. До речі, цього року роман вийшов у перекладі македонською мовою, а наступного – з’явиться ще польською і румунською».

Тепер, каже письменник, збирає матеріали для історичного роману про ХІХ століття, особливо багато читає про Османську імперію. Почати писати його планує наступної осені, а восени 2022-го, сподівається, книга побачить світ. Крім того, працює над перекладом роману «Волґа, Волґа» найвідомішого хорватського письменника Мілєнко Єрґовича.



середа, 2 грудня 2020 р.

актуально

 



Ця книга сьогодні актуальна як ніколи...

У глобалізованому сучасному світі всі системи життєзабезпечення людини діють як єдиний організм. І все гаразд, коли цей організм не уражений аніякими недугами: скрізь - повний респект. І от раптом, зненацька, збій: систему порушено... Як у будь-якої цілісності - вислід один: ланцюгова реакція... Випадковість? А якщо ні?.. Витівки антиглобалістів?.. І що далі? Блекаут? Особливо якщо це стосується енергозабезпечення: затемнення, затьмарення, потьмарення... На тисячі кілометрів довкола... І чи всі побачать бодай промінь світла в кінці темного тунелю-безвиході? А з ним - і промінь надії, що виведе людство на второвані вже шляхи прогресу...

Цю книгу ви можете знайти в нашому відділі

марк твен

30-го листопада народився видатний американський письменник Марк Твен.

Марк Твен (Семюел Ленгхорн Клеменс) (1835 - 1910) — американський письменник, громадський діяч. Його творчість охоплює безліч жанрів — гумор, сатира, філософська фантастика, публіцистика та ін, і у всіх цих жанрах він незмінно займає позицію гуманіста та демократа.
Народився в місті Флориді штату Міссурі 30 листопада 1835 р. Перші літературні твори, невеликі статті, в біографії Марка Твена були написані після 1847 р. Тоді після смерті батька брат Сема став видавати газету.
До громадянської війни служив лоцманом, а в 1861 році переїхав на захід. Там працював старателем, добував срібло. Потім Сем Клеменс став працювати в газеті, там же вперше підписався як Марк Твен.
Клеменс стверджував, що псевдонім «Марк Твен» було взято ним в юності з термінів річкової навігації. Тоді він був помічником лоцмана на Міссісіпі, а крик «Марк Твен» («mark twain» дослівно - «мітка два сажні») означав, що згідно з відміткою на лотліні досягнута мінімальна глибина, придатна для проходження річкових суден.
У 1865 році після поширення гумористичної історії Марка Твена по всій країні, до нього прийшов перший успіх. Його гумористична збірка розповідей «The Celebrated Jumping Frog of Calaveras County» («Знаменитая скачущая лягушка из Калавераса») була передрукована по всій країні і була названа «кращим твором гумористичної літератури, створеним в Америці до цього моменту».
У наступному році його відправили у відрядження на Гаваї. Листи, в яких він зобов’язався описувати свою подорож, також мали великий успіх у читачів. У 1867 році Твен здійснив чергову подорож — до Європи. По поверненню в книзі «Простаки за границей» були опубліковані його листи. Наступним творчим етапом у біографії Марка Твена стала критика американських політиків у формі сатири.
Однак найбільш відомий як письменник Марк Твен завдяки роману «The Adventures Of Huckleberry Finn» («Пригоди Гекльберрі Фінна»). Будучи активним громадським діячем, Твен показував у своїх творах недоліки суспільства і влади. Це було причиною заборон деяких публікацій.
Помер видатний письменник 21 квітня 1910 від стенокардії. За рік до смерті він сказав: «Я прийшов в 1835 році з Кометою Галлея, через рік вона знову прилітає, і я розраховую піти разом з нею». Так воно і сталося.

Всі книги Марка Твена ви зможете знайти в нашому відділі.