Так звана "нова хвиля" української жіночої прози, що почала розвиватись із 90-х років минулого століття, представлена іменами О.Забужко, С.Йовенко, Г.Пагутяк, С.Майданської, І.Жиленко, Є.Кононенко, М.Матіос, О.Пахльовської, Н.Околітенко, М.Ломонос, Н.Тубальцевої та ін. Одним із провідних мотивів цієї літератури стала побудова образу нової жінки, проблема жіночої суб'єктивності у пострадянському просторі, що мало означати своєрідний альянс між західним фемінізмом та східним постколоніалізмом. Від часів "чоловічої" літератури XIX століття, в якій жіночі ролі замикались на образах покритки, наймички, повії, бурлачки, сварливої баби, "жіноча ідея" пройшла досить довгий шлях через ранній модернізм зламу століть (образ жінки-царівни або й просто "людини" у прозі О.Кобилянської чи "одержимої" інтелектуалки у Лесі Українки) та еміграційну українську літературу (Д.Гуменна). Жіноча проза початку XXI століття, особливо публіцистично активна, в чомусь продовжує ці соціально-феміністичні тенденції, але здебільше вже відходить від них, перемикаючи увагу із соціальних на інші - метафізичні, екзистенційні чи просто антропологічні виміри буття.
„Піщана ріка” Галини Логінової
«Піщана ріка» тече у двох вимірах. Дівчинка Татра живе у світі снів, де вона товаришує з добрим Хароном, вічно п’яною Марушкою, Зеленюком та людиноптахами; та у реальному світі, у якому вона їздить до бабці Афродіти та разом зі своїм другом Михаськом перетворює дитячу гру в Робін Гуда на справжнє полювання. А в цей час у «дорослому» світі відбуваються свої, але зовсім інші історії...
"Зелена Маргарита" Світлани Пиркало
Перше, напевне, що впадає в очі під час читання „Зеленої Маргарити” – це щирість (бодай дуже гарно вдавана), з якою написаний твір. Адже це не якась об’єктивно корисна історія, логічно вибудувана, та ще й з якоюсь моралістичною кінцівкою, а лише опис певного уривку з життя головної героїні, шматки її думок впереміш з її ж статтями. А загалом – дотепно, іронічно й ненав’язливо авторка ніби припіднімає завісу над внутрішнім життям жінки. І ось тут ми (тобто жінки) надибуємо наші щоденні проблеми: стосунки з чоловіками у найбуденніших ситуаціях, особисте самоствердження за допомогою автотренінгу, проблема „що вдягти” при повнюському гардеробі, „щомісячні гості”, роздуми над собою та сутністю жінки, прагнення затишку. Можна сказати, що письмо Світлани Пиркало жіноче хоча би в силу того, що воно показує жінку зсередини, чого чоловікам ніколи не вдасться зробити автентично. Але воно також жіноче і тому, що, за словами Хелен Сіксус, „Her flesh speaks true”: саме тілом, а не розумом написана „Зелена Маргарита”, тому що все у творі ніби побачено крізь призму тіла, в тій чи іншій мірі дотичне до нього, пропущено через відчуття без жодної метафізики. І саме ці відчуття, а не якісь логічні висновки тут мають ціну.
"Літо Мілени" Софії Андрухович
Герої повісті Софії Андрухович – це екзотичні квіти, які снять свої щасливі сни й живуть у своєрідному й дивовижному світі. Зло і цивілізація можуть тільки торкатися цього світу, але не можуть у нього проникнути. І водночас «Літо Мілени» не є цілковитою ідилією, це твір про ідилію, метаідилія, в якій іронічний підтекст резервує для авторки якісь додаткові змістові нашарування. Здавалося б, іронія та гротеск повинні боротися з ідилією. Це справді так, але вони борються не з ідилією в собі, а з ідилією як жанром. Іронія покликана відвоювати для авторки певний резерв, дистанцію до самої себе, яка необхідна кожному письменникові для творчого зростання. Це дуже важливо для Софії Андрухович, адже її «літо» тільки починається.
Немає коментарів:
Дописати коментар