Премія імені Юрія Шевельова 2020

 Триває конкурс на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2020

Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу оголошує конкурс на здобуття Премії імені Юрія Шевельова з есеїстики за 2020 рік.За умовами Премії, запропонувати кандидатів можуть українські та іноземні культурні інституції, видавництва, наукові центри, творчі обʼєднання і приватні особи.

До розгляду приймаються художні або наукові есеї українських авторів (нон-фікшн), опубліковані в паперовому вигляді (книжка, збірка) протягом 2020 року. Звертаємо увагу, що кожен твір може брати участь у конкурсі на здобуття Премії лише один раз.

Кінцевий термін подання заявок — 15 жовтня 2020 року.

Премія імені Юрія Шевельова була заснована 2013 року. Вона присуджується раз на рік українському авторові за художню та наукову есеїстику. Нагорода носить імʼя Юрія Шевельова, який започаткував модерну українську есеїстику, та відзначає внесок у невіднятні для цього жанру цінності: незалежність думки та витонченість стилю.

Лауреатами Премії в попередні роки стали Тарас Прохасько («Одної і тої самої»), Андрій Портнов («Історії для домашнього вжитку»), Костянтин Москалець («Сполохи»), Олександр Бойченко («Більше/менше»), Вахтанґ Кебуладзе («Чарунки долі»), Андрій Любка («Саудаде»), Володимир Єрмоленко («Плинні ідеології»), Діана Клочко («65 українських шедеврів. Визнані й неявні»).

Вручення Премії відбувається щороку в день народження Юрія Шевельова – 17 грудня.

наймолодша лауреатка Міжнародного Букера 2020

 Маріке Лукас Ріневелд виграла міжнародного Букера 2020

Переможницею Міжнародного Букера 2020 стала нідерландська письменниця Маріке Лукас Ріневелд. Її відзначили за роман "Вечірній дискомфорт" (The Discomfort of Evening).

Це дебютний роман 29-річної Маріке. І так вона стала наймолодшою лауреаткою в історії премії.

Твір розповідає про життя дівчини-підлітка Джас у сільській місцевості Нідерландів.

Її релігійна сім'я починає розпадатися після смерті брата головної героїні, який провалився під лід, а сама Джас переживає при цьому "вихор дедалі тривожніших фантазій".

На сайті премії "Вечірній дискомфорт" називають "бестселером-сенсацією" в Нідерландах з дуже оригінальною лексикою.

Маріке Лукас Ріневелд сама виросла у фермерській родині у провінції Північній Брабант. Згодом переїхала до Утрехта. Тож "Вечірній дискомфорт" багато в чому автобіографічний.

Починала з поезії, за яку також здобула премію найкращої дебютантки у 2015 році.

Отриману премію Маріке Ріневелд розділить з Мішель Гатчінсон, яка переклала роман англійською.

Міжнародну Букерівську премію створили у 2005 році як "міжнародний додаток" до британської Букерівської премії.

Її вручають за найкращі романи, перекладені англійською.

Премія - 50 тис. фунтів.

"Вечірній дискомфорт" переміг з-понад 120 інших романів.

Короткий список Букеру-2020 виглядав так:

"Просвітлення сливового дерева", Шокуфех Азар (Іран, фарсі)

"Пригоди китайського заліза", Габріела Кабезон Камара (Аргентина, іспанська мова)

"Тіль", Даніель Кельманн (Німеччина, німецька мова)

"Сезон ураганів", Фернанда Мельхор (Мексика, іспанська мова)

"Поліція пам'яті", Йоко Огава (Японія, японська мова)

"Вечірній дискомфорт" (Нідерланди, нідерландська мова)

На Запоріжжі 15 серпня стартував мистецький фестиваль ArtForum

 

У Запоріжжі 15 серпня стартував міжнародний мистецький форум ArtForum. Перший день заходу відбувся на острові Хортиця.

У програмі фестивалю, який тривав з 15 по 21 серпня – виставки, лекції та дискусії на мистецьку та економічну тематику, а також роздуми про їхній взаємозв’язок. Загалом в ArtForum взяли участь більше 40 експертів з різних галузей, лідерів думок, українських та закордонних зірок мистецтва.

Це: Ірма Вітовська, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Матвій Вайсберг, Андрій Любка, Олена Придувалова, Олександр Ройтбурд, Андрій Пушкарьов, Галина Дюговська, Володимир Балибердін, Наталія Красильникова, Наталія Склярська, Володимир Омелян, Євген Магда, Микола Балабан, Олександр Палій, Дмитро Буланов, Нікіта Тітов, Анатолій Шерстюк, кінопрограма від Центру Довженко, представники Українського культурного фонду, фонду Креативна Європа, Міністерства культури, представники культурних інституцій та міжнародних посольств, діаспор.

Пройшли виставки картин, панельні дискусії, продаж книжок, показ фільмів, музичні та художні інсталяції.

«Мистецький форум на Хортиці» – це культурна подія національного масштабу у Запоріжжі. Мета форуму – просувати українську культуру на півдні та сході України; знайомити з українським культурним продуктом якомога більше коло людей; надихати та об’єднувати людей на нові звершення.

Андрій Любка про подію.

Погодьтеся, протягом останніх років із Запоріжжя в загальноукраїнський контекст потрапляє небагато новин. А ще менше – новин позитивних, розповідей про успіхи й досягнення, про те, в чому це місто й регіон можуть бути прикладом для всієї країни

Ми не чуємо про амбіцію бути найпотужнішим промисловим центром України, про плани запровадити надсучасні технології, збудувати ІТ-парки, про піонерські проєкти в сфері охорони довкілля, про сміливі архітектурні рішення чи сучасний дизайн, про нову урбаністичну культуру чи залучення інвестицій. Словом, немає такої сфери, в якій Запоріжжя є (чи хотіло б) стати № 1 в Україні.

Як на мене, річ у тому, що це місто ще не до кінця себе усвідомило, проаналізувало й прийняло, а без цього годі будувати якісь плани на майбутнє. Запоріжжя асоціюється з Січчю й козацтвом, дніпровськими порогами й Хортицею, а значить — свободолюбством і характерництвом. А ще — лінією заводських труб на горизонті, з яких у небо лине дим, великими підприємствами, совковим образом міста інженерів і пролетаріату. Обидва ці стереотипи — родом з минулого, і не до кінця характеризують ситуацію сучасну. Та найголовніше питання залишається відкритим — яким Запоріжжя буде в майбутньому, в чому його, так би мовити, суперсила, в чому його «фішка»?

Про те, що це питання уже вирує десь у підсвідомості міста, свідчить подія, яка з розмахом відбувалася в Запоріжжі увесь тиждень — Мистецький форум (ArtForum). Організований місцевими ентузіастами (без участі політиків!), цей форум переслідував дві головні цілі. По-перше, запросити в місто іменитих гостей, яскравих представників сучасної української культури, митців і публічних інтелектуалів, щоб запоріжці могли познайомитися з ними і їхньою творчістю, побачили на власні очі модерну й нешароварну українську культуру. По-друге, поділитися з гостями місцевою енергетикою, показати їм місто й закликати активніше цікавитися цим регіоном, співпрацювати з його середовищами. Словом, закохати гостей у Запоріжжя, в силу Дніпра і Хортиці (і це вдалося!).

Таким чином Мистецький форум став точкою синергії і взаємного зацікавлення, руху назустріч із двох боків: містяни переконалися, що українська культура — сучасна й конкурентна, цікава й багата, а приїжджі митці побачили, що Запоріжжя — це не лише пролетаріат і туга за совком, а й динамічна спільнота думаючих людей, які хочуть змінювати своє місто, наповнювати його українськими сенсами, відкривати його для всієї України.

І що неймовірно тішить — заплановане організаторам вдалося! Я побував на сотнях фестивалів у різних країнах, але з певністю кажу, що запорізький Мистецький форум — один з найкращих. Організаційно, бо все продумано до дрібниць і втілено максимально якісно; репрезентативно, бо список запрошених такий, що йому позаздрить кожен столичний форум; енергетично, бо формат обрано такий, щоб усім вистачило часу на спокійне і вдумливе спілкування. Хочеться подякувати організаторкам — Тетяні Орловій (Запорізький медіа-центр) та Ірасайт Магомедовій (Платформа спільних дій) — за блискучу роботу і привітати їх з безперечним успіхом.

Варто додати, що цей перший форум — сміливий початок, адже він відбувся в той час, коли сотні інших заходів по всій країні було скасовано через пандемію коронавірусу. Вірю, що організаторам вистачить сил і бажання повторити цей успіх і в наступні роки. Бо ж ми живемо в часи, коли для більшості українців слово Хортиця асоціюється тільки з горілкою. І лише коли потрапиш на цей острів, коли ступиш на нього своїми ногами й подивишся на могутній Дніпро — розумієш, що не випадково, ой, не випадково саме ця точка стала місцем сили для України кілька століть тому. Нагадувати про це й намагатися зробити Хортицю й Запоріжжя місцем сили не лише для минулого, а й для українського майбутнього — справді шляхетна місія.

щиро вітаємо нашу колегиню Надію Панчук з виходом нової книги!

 

Нарешті, вийшла друком довгоочікувана книжка поезій Надії Панчук “ЗАПІЗНІЛІ НЕЙТРОНИ”

  у Видавництві Олександри Гаркуші.

 У книжку  увійшли вибрані та нові вірші. 

Розкішна поліграфія – обкладинка з ефектом шовку, атласна стрічка, кремовий папір.

Головні мотиви – Час і людина у ньому, переплетіння історії та мікрокосмосу творення, шукання відповідей на питання, які ми ставимо Часові і Час ставить нам.

Книжку видано за підтримки Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Закарпатської ОДА згідно з Програмою підтримки видання творів закарпатських авторів.

Про автора

Надія Михайлівна Панчук (нар. 22 листопада 1940, с. Горинка, Україна) — українська поетеса, член Національної спілки письменників України (1997).

Народилася Надія Михайлівна Панчук народилася 22 листопада 1940 року в селі Горинці Кременецького району Тернопільської області в селянській родині.

Закінчила Дубенське культосвітнє училище (нині коледж). Завідувала сільським клубом, методистом районного будинку культури на Рівненщині.

Закінчила Харківський інститут культури. З 1965 стала завідувати довідково-бібліографічним відділом обласної бібліотеки в Ужгороді, де працює й донині.

З 1976 року Надія Панчук постійно друкувалася. Її вірші і публікації появлялися в обласній та республіканській періодиці, журналах «Дніпро», «Жовтень», «Березіль», «Тиса», у альманахах творчості молодих «Суцвіття» (1977), «Калиновий спів» (1978), «Молодий день» (1979), «Поезія» (1984)…

У газеті «Закарпатська правда» вела щотижневу рубрику «Літературний підвальчик».

Протягом 1983—1986 була постійним автором рубрики «Мости братерства» обласного радіо, де давала поетичні огляди поезій відомих авторів різних народів колишнього Союзу.

В обласній та республіканській періодиці видрукувала низку публікацій про видатних діячів культури і мистецтва Закарпаття.

Авторка поетичних збірок

«На обрії — гори» (1980),

«Ранкові поїзди» (!985),

«Заповідний ліс» (1993),

«VIXI» (1997),

«Дика пряжа» (2000),

«…тільки завтра…» (2003),

«Різні наголоси» (2004),

«Місця надій» (2005),

«Стоп — кадри» (2006) та інші.

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020

 

Тарас Прохасько зі збіркою есеїв "Так, але..." став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка 2020.

Так вже склалося, що усе, про що говорить чи навіть думає Тарас Прохасько, автоматично перетворюється на літературу – самим лише процесом говоріння і думання. Штука також в тім, що у фокусі рефлексій письменника опиняються доволі прості й буденні речі, як-от фіранки чи каміння, старі меблі, балкони, сни. Але тільки Прохасько вміє викликати до них несподіваний і новий, щирий інтерес: виявляється, не усе те, що дріб’язкове й незначне, є неважливим. Скоріше, навіть навпаки: найбільш мізерне, на перший погляд, в нашому житті і надає йому в сумі справжнього сенсу. Отож, мабуть, звідси і береться оте уточнююче «але» після стверджувального «так». Ми можемо стикатися із чимось щоденно, звісно; однак варто поглянути на це щось з іншого ракурсу, щоби пізнати його по-справжньому.

«На жаль, люди – більшість дуже різних людей – схильні пізнання сприймати як творення. Тобто, якщо я чи ми щось дізналися, щось відкрили, то це і ми сотворили. І це має наш сенс. Натомість справжня, безлячна, незагрозлива довіра – це довіра до невідкритого нам сенсу існування цього світу. Роби, що можеш, але знай, що не знаєш, нащо ти є, пізнавши нарешті, яким ти є. Знай, що мусиш бути в потемках, бо так треба. Тепер можеш оберігатися, бажати і володарювати»

Проза Тараса Прохаська вже давно є важливим феноменом сучасної української літератури. Кожна книжка автора викликає відчуття, ніби він пише про тебе - твою власну історію, пам'ять, твій ландшафт і використовуєслова, які б ти сам міг написати або промовити саме у цьому місці.

За оповідями про "малих" і "простих" людей Прохасько ховає неабиякий філософський зміст, адже пише насправді про потребу споглядання за цимсвітом. На першому місці для нього емоція, вихоплена з простору, завдяки якій і відображається суть світу Прохаська - невловима мить від "вчора" до "сьогодні", яка спонукає задуматися нас про "завтра".

Саме такою і є збірка есеїв "Так, але...", що вже самою назвою змушує нас задуматися про рішення і сумніви, їхню людську природу. Певною мірою Тарас вчергове нагадує, що за будь-яким рішенням присутнє оце "але", яке і є найбільш цікавим і різноманітним. Бо воно породжує мільйон різних умов, які можуть так чи інакше вплинути на твоє "так". Прохасько є завжди приватним, і саме у цьому велика сила його творів - він пробуджує персональні  переживання. Обираючи  у цій  книзі коротку форму, авторнавмисне  нагромаджує перед нами історії, які вже з перших сторінок формують цілісну тему: як важливо відчувати і чути.

Першочергова географія автора - це Карпати і Західна Україна. Місце, куди він повертається і яке описує з великою любов'ю і трепетом, стає важливим (хоча деколи й прихованим) ландшафтом усієї його творчості - зі своєюнестримною гірською силою, свободою і системою сейсмічних коливань, які переважно мало відчутні, проте безперервно пульсують у його текстах.

Прохасько зрозумілий і для українського, і для закордонного читача -передусім через його "приватну" магію, яка спонукає бути трішечки уважнішими до Всесвіту і його безкінечних доріг. А головне - робить це у магічному власному краєвиді, який приваблює закордонних читачів, і імпонує українському читачеві, бо Прохасько пише про наше життя, саме так, як хочеться його уявляти нам.

новинка

 

Мартина Бунда. Байдужість
Видавничий дім «Комора»

Коли книжка про байдужість викликає біль — авторка певно досягла свого і точно роз’ятрила рани недавнього минулого. На відміну від «У війни не жіноче обличчя» Світлани Алєксієвіч, цей роман-сага про польське село під Ґданськом розповідає про жінок, що не воювали. Лише штрихами-уколами згадує дні війни: «Тіло і далі чуло сморід, тіло пам’ятало, як довго нагрівається у вогні серцевина праски. Коли березневого дня прийшли росіяни, ті шестеро чи семеро, чи може шість мільярдів, метал повільно нагрівався у плиті. Спершу зґвалтували її, кожен по черзі; наприкінці приклали до Розелиного живота розпечену праску. Хотіли грошей. Весь час питали: де? Лише вона не могла дати їм щось таке, чого сама не мала».

«Байдужість» — роман про спробу трьох доньок Розелі побудувати життя в комуністичній Польщі одразу після 1945-го. Таке, де прислане з Берліна взуття від коханця, за якого одна не змогла вийти, бо «мати не прийняла б німця», — є мірилом щастя. Живий, сумний, подекуди смішний, гострий і багатостраждальний текст Мартини Бунди в рідній Польщі торік отримав премію Gryfia за «найкращу книгу року, написану жінкою».

визначна дата. 100 років від дня народження Рея Бредбері

 

Рей Бредбері — американський письменник, який писав у жанрі наукова фантастика. 

Народився у містечку Вокіґан, що знаходиться у штаті Іллінойс. Друге ім’я у нього було — Дуґлас. У Рея було два брати близнюки, але один з них помер у віці двох років, а згодом у сім'ї Бредбері з'явилася донька, яка також померла. Ці дві смерті не залишили байдужим автора й емоційний слід від них можна знайти у багатьох його творах.

Під час Великої депресії сімейство Бредбері перебирається жити у Лос-Анджелес. Там майбутній письменник закінчив середню школу після чого три роки продавав газети на вулицях Лос-Анджелеса. Через важку фінансову ситуацію у сім’ї до коледжу він не вступає, але у своїх інтерв’ю він говорить: «Що замість коледжу я закінчив бібліотеку».

Перші спроби написання у Бредбері з’явилися у дванадцятирічному віці, як говорить автор «Через фінансові труднощі та неможливість купляти книжки я вирішив, що сам почну їх писати». У своїх ранніх роботах Рей Бредбері намагався бути схожим на Едгара По, але згодом змінив орієнтири у творчості.

Усе своє подальше життя майбутній письменник жив і працював у Лос-Анджелесі, де згодом і помер 5 червня 2002 року.

Починаючи з 1937 року оповідання Бредбері починають активно друкуватися у дешевих журналах. У 1942 році він вирішує повністю перейти на заробіток із грошей, які отримує від продажу своїх історій. І ставить для себе такий мінімум, як 52 оповідання в рік. У 1946 році він одружується з Маргарет Маклюр і їхній шлюб припиняє існування лише у 2003 році після смерті Маргарет. Грошей від продажу оповідань та тих, що заробляла Маргарет ледве вистачало на життя, але Бредбері невтомно продовжував писати. І вже згодом найкращі його оповідання потрапили до збірки «Темний карнавал», але ця збірка не користувалася особливою популярністю у читачів.

Але наступна — «Марсіанські хронікі» була першим успішним комерційним літературним проектом Бредбері, яка принесла окрім чималенького гонорару також славу. А всесвітнє визнання автор отримує у 1953 році після публікації роману «451° за Фаренгейтом» в якій розповідається про тоталітарне суспільство, де будь-яку книгу потрібно було спалювати. Попри популярність автор продовжує кожного дня проводити по кілька годин за друкарською машинкою і згодом виходить у світ роман — «Кульбабове вино», який у значній мірі є автобіографічним. І розповідає про дитинство автора. «Навчальна книга - Богдан» видала українською мовою усі ці та багато інших книг Рея Бредбері. За мотивами оповідань і романів фантаста було знято більше ніж 60 фільмів.

За своє життя Бредбері написав 11 романів був автором 21 п’єси і 28 сценаріїв для фільмів. Найбільше він написав коротких історій таких у нього понад 400.

Твори Бредбері — найчастіше це короткі історії, які не несуть жодного розважального характеру у своїх роботах він акцентує увагу на багатьох глобальних проблемах, які стосуються людства в цілому так і окремої людини його твори змушують і допомагають думати після їх прочитання читач багато речей переосмислює. У своїх історіях він часто пише про боротьбу добра зі злом. Рей Бредбері виступав за духовні цінності й у своїх роботах часто описує машинерію, як зло. Хоча і Бредбері вважають одним з основоположників жанру фантастика його твори часта тяжіють до різних жанрів. У останні роки свого життя він писав виключно драму. За свої роботи Рей Бредбері неодноразова був нагороджений багатьма преміями. Також у нього є зірка на алеї слави у Голлівуді. 

Майже всі книги ювіляра ви можете знайти в нашому відділі українською мовою.

Юрку Іздрику – 58: маловідомі факти з життя гуру сучукрліту, які точно здивують

Юрко Іздрик – широко знаний як епатажний український поет, прозаїк та культуролог 16 серпня відзначив своє 58- річчя.

Ми підготували добірку гаряченьких і маловідомих фактів із життя і творчості гуру сучасного літпроцесу, аби познайомити вас із митцем ближче.

Перші вірші Іздрика з'явились у 90-х роках у самвидавних журналах "Відрижка" (Польща) та "Четвер", який Юрко запропонував Андруховичу випускати разом, на що той одразу ж погодився.Після їхньої появи дехто з критиків горланив, що "Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича". Направду, у деяких творах Іздрика, Андруховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази… Але це й не дивно, адже чоловіки – творці "станіславського феномену"! Вони чи не найповніше втілили український варіант постмодернізму у своїй творчості.

З часом Юрко Іздрик заявив себе як неординарний митець, і ні про який плагіат вже мова не йшла. Дружать Іздрик і Андрухович донині.

І що б ви думали? Після успішного літературного дебюту цей чоловік відходить від писанини і тікає в живопис. Іздрик активно займався малярством у 1990—1994-х роках. Брав участь у численних художніх виставках: "Провінційний додаток №2", "Пасаж-1", "s-об'єкт", бієнале "Імпреза", "Дні сучасного мистецтва у Львові", "Повернення в Калуш" та інших.

У його творчості — самоіронія та елементи гри. Зрештою, як і в житті.

Поміж цим він займається художнім оформленням книжок (збірка Ю. Андруховича "Екзотичні птахи і рослини") і журналів. А також проводить персональні виставки — "Kchenkitsch", "Колекція", "Іздрик: живопис, графіка, трансильванія".

Далеко не всім відомо, що Іздрик має музичну освіту! Юнаком закінчив музичну школу по класу віолончелі та фортепіано, самотужки опанував гру на гітарі та мандоліні.

Далі відривався у панковому рок-гурті та грав у постановках самодіяльного студентського театру. І що ж? Ця тяга до музики нікуди не зникла й не вивітрилась аби як…

У кінці 90-х у перервах між написанням книг займається музикою – проводить кілька фортепіанних концертів, створює музичні цикли на вірші Анни Кирпан та Юрія Андруховича, часто презентує власні вірші речитативчиком під музичні ритми.

Ееее... працівник заводу...Так-так… І ніякий він не літератор за освітою, а взагалі інженер!

Бо зі студенської лави Львівського "політеху" Іздрик у 1984-му потрапив прямісінько у цех Івано-Франківського заводу автоматизованих ливарних машин, якому віддав два роки життя. А згодом ще 4 роки він присвятив Калуському науково-дослідному інституті галургії….

ВХЛ доєднується до вітань і бажає многая літа митцю!

 

“ Колгоспу тварин” Джорджа Орвелла — 75!

 17 серпня 1945 року світ побачила книга Animal Farm Джорджа Орвелла! Одна з найзнаковіших антиутопій, що входить до 100 найкращих книжок усіх часів за версією журналу Newsweek.

В наш час ім’я Орвелла на слуху, а життя відтворює його твори в реальності, що зайвий раз доводить геніальність англійського письменника. На перший погляд ми живемо в інформаційну добу, маємо доступ до найсвіжіших новин, однак ми ніколи не можемо бути певними, що все саме так, як нам про це розповідають. Орвелл в своїх найвідоміших книгах «1984» та «Ферма тварин» («Колгосп тварин» в укр. перекладі) змальовує нам що таке тотальне Зло. Основою, фундаментом якого є абсолютна брехня. Тоді обман стає монотонною мелодією життя і невідомо де сховалася правда, а де принишкло зло.

Для того, щоб бути готовим протистояти пропаганді та інформаційному терору, ми повинні знати механізми з яких складаються імперії Зла, які так добре описав англійський письменник. Знаково, що перший в світі переклад орвеллівської «AnimalFarm» здійснив саме українець. Варто зауважити, що це була не просто книга, це була відверта критика сталінського режиму, в той час як західні союзники загравали з тираном. Сам Орвелл стверджує, що багато простого люду в Англії добре ставилися до СРСР, так як їм хотілося вірити в існування соціалістичного раю. Однак Орвелл (який сам за переконаннями був соціалістом) описав справжню суть кривавої диктатури Сталіна. За це його книгу не хотіли публікувати навіть в Англії.

І ось по завершенню Другої світової війни в таборі для переселенців на території Німеччини український біженець Ігор Шевченко (який стане всесвітньовідомим професором Гарвардського університету) береться за переклад книги «AnimalFarm». Орвелл допомагає з’явитися в світ цьому виданню, він настільки загорівся ідеєю що навіть частково фінансує його, а найголовніше пише для нього передмову. "Я отримав прохання написати передмову для перекладу "Animal Farm" на українську мову. Я добре свідомий того, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю, та й вони, мабуть, ніколи не мали нагоди довідатись про мене" – такими словами Орвелл звертається до майбутніх українських читачів. Це єдиний вступ до перекладу книги який написав англійський письменник, сама книга згодом буде виходити мільйонними тиражами і її буде переведено більш як на 30 мов.

Шевченко спеціально не зробив дослівного перекладу назви книги, замінивши слово ферма на колгосп. Назва «Колгосп тварин» виявилася дуже вдалою. А найголовніше історія цього видання показує історію нищення правди, історію перетворення в порох всього що суперечило сталінському режиму. Радянська влада вимагала знищити весь наклад цієї книги. Так як видання було здійснене на підконтрольній американцям території, то саме американцями було вилучено 1500 примірників, які було передано союзникам з СРСР. А ті вже зробили з цими книгами те, що робили з усією українською культурою. Всі книги знищили. Однак частина накладу на той момент розійшлася поміж українцями. «Колгосп тварин» передавався з рук в руки, таким чином книга успішно поширилася світом, а її перший в світі переклад уцілів.

Тепер «Колгосп тварин» може опинитися в ваших руках. Ніхто і ніщо не заважає Орвеллу звертатися до українського читача. Написане колись може залишатися актуальним через дестяки років. Також актульною і незмінною залишається одвічна боротьба добра і зла. Одвічним є і бажання «сильних світу цього» визискувати слабших, перетворювати людей на біомасу. Інструменти нищення людства ті ж самі що й колись. Так само незмінні засоби, щоб протистояти перетворенню людського в свинське. На сторожі честі і гідності, як і було на початку залишається Слово, яке не знищити.

В Україні з’явилося нове видавництво «Портал»

 

В Україні відкрилося нове видавництво «Портал», яке спеціалізуватиметься на дитячій та освітній літературі. Про це йдеться на сайті видавництва.

Книжки розраховані на дітей від 4 до 10 років, підлітків 11–15 років, а також для дорослих від 16 років. Наразі вони доступні лише для попереднього замовлення, а самі книжки вже можна буде придбати влітку.

З реалізацією проєкту історичних книг допомагали релігієзнавець, кандидат історичних наук Ігор Козловський та український науковець, доктор історичних наук Ярослав Грицак.

Видавництво планує випускати понад 50 книг на рік. Головна ідея видавництва історичних книг полягає в «зціленні історії», тобто, позбавлення від радянського наративу і формування нового покоління з українською історією.

«Ідея видавничо-освітнього проєкту «Портал» виросла з багатьох міркувань. По-перше, щоб любити свою країну, потрібно змалечку про неї говорити, читати, співати. Потрібно вивчати свою історію. По-друге, наші діти мають розуміти історичні витоки і корені — й добрі, й злі, — щоб робити висновки і мудро будувати майбутнє», — зазначає Олена Хіргій, засновниця видавництва «Портал».

Наразі видавництво «Портал» вже має декілька оригінальних видань про історію, культурологію та мислення. Окрім книг експерти проєкту розробляють сучасні формати для розвитку спільного читання батьків і дітей та популяризації історії.

нова книга Галини Пагутяк

 

Авторами цієї зворушливої книжки про галицьке гірське село Залокоть разом із письменницею Галиною Пагутяк, лауреаткою Шевченківської премії є багато її односельців, які творили її кожен по-своєму, то письмово, то усно: Василь Хомин, Тарас Панів, Михайло Пріцак, Василь Фецяк, Мирослав Кропивницький, Дмитро Зубрицький, Іван Фриз, Світлана Рицель, Петро Попадин, а також краєзнавець Зенон Яремко з м. Борислава.

Про автора

Галина Пагутяк – відома українська письменниця, автор безлічі книг як для дітей, так і для дорослих. У своїх творах вона відкриває власну душу і багатий внутрішній світ. Народилася 26 липня 1958 року с. Заколоть Дрогобицького району на Львівщині в родині вчителів.

В дитинстві була дуже завзята і допитлива: завжди брала із бібліотеки книги, читала художні твори, навіть самостійно вчила іноземні мови, користуючись словниками та розмовниками. Дуже хотіла стати археологом, але для цього треба було мати партійний квиток. Після невдалої спроби вступити на філософський факультет, почала писати повість – спогади про 10-й клас. Вислала рукопис у Київ, в Спілку письменників України і отримала запрошення на всеукраїнську нараду молодих авторів. Там їй запропонували публікацію твору, при умові його скорочення вдвічі. Галина не погодилась.

У 18 років втекла з дому до Одеси, у заклад, де готували штукатурів-плиточників. Працювала на Бориславському фарфоровому заводі.

У 1982 р. закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. З 1983 року – член Національної Спілки письменників України.

Дебютувала Галина Василівна у журналі «Дніпро» повістю «Діти» (1981), що, як зізнається авторка, була навіяна снами.

Галина Пагутяк – автор прозових книг: «Господар» (1986), «Потрапити в сад» (1989), «Гірчичне зерно» (1990), «Захід сонця в Урожі» (1993), «Перевал» (1994), «Дукля» (1994), «Книга снів і пробуджень» (1995), «Основа» (1995), «Смітник Господа нашого» (1996), «Радісна пустеля» (1997), «Записки Білого Пташка» (1999), «Біограф Леонтовича» (2001), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Королівство» (2005), «Втеча звірів або Новий Бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Книгоноші з Королівства» (2007), «Лялечка і Мацько» (2008), «Мій Близький і Далекий Схід» (2009), «Урізька готика» (2009), «Потонулі в снігах» (2010), «Зачаровані музиканти» (2010), «Писар Східних Воріт Притулку. Писар Західних Воріт Притулку» (2011), «Сни Юлії і Германа» (2011), «Уріж та його духи» (2012), «Кожен день інший» (2013), «Сентиментальні мандрівки Галичиною» (2014), «Магнат» (2014), «Новий рік у Стамбулі» (2015), «У кожного є бабуся» (2015), «Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками» (2016), «Гіркі землі» (2016) та інші.

Проза Галини Пагутяк перекладена англійською, німецькою, російською, словацькою і хорватською мовами. Готуються переклади її творів і на інші мови.

Книга «Втеча звірів» здобула 3-тю премію Національного конкурсу «Книга року-2006». 23 травня 2008 році Галина Пагутяк отримала премію «Найкраща книжка 2007 р. за версією «Auction.ua» (за роман «Слуга з Добромиля») у рамках Київського книжкового форуму.

У 2010 році письменниці присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка за роман «Слуга з Добромиля». Двічі лауреат літературної премії «Портал» (2008, 2011) за книги «Книгоноші з Королівства» та «Зачаровані музиканти».

Живе у Львові. Працює в міжнародній організації, що займається справами біженців. Галина Пагутяк обожнює котів. В квартирі разом з нею проживає 5 домашніх улюбленців.

Дві найЖаданіші книжкові новинки

 Вихід книжки – це завжди подія. Особливо в часи карантину, коли значній частині українських видавництв довелося відкласти нові проєкти. Подвійна радість для багатьох читачів у тому, що світ побачили одразу дві книжки одного з найвідоміших українських поетів – Сергія Жадана: поетична збірка «Список кораблів» та п’єса «Хлібне перемир’я». Вони вийшли друком у MERIDIAN CZERNOWITZ та були презентовані онлайн.  Про що ж ідеться у нових книжках?

«Список кораблів» – це не просто збірка віршів, а своєрідний артбук, що поруч із текстами містить дев’ять картин української художниці Катерини Косьяненко. Сім із них вона написала спеціально для книжки. Після карантину відбудеться виставка цих робіт, яку готує кураторка Тетяна Швед (Безкоровайна). До речі, це вже не перша подібна співпраця. Торік у MERIDIAN CZERNOWITZ світ побачила книжка Тараса Прохаська «Так, але…», створена в колаборації з художницею Оленою Придуваловою. Видання отримало дві важливі нагороди – «Книгу року ВВС» та Шевченківську премію.

Нова поетична книжка Сергія Жадана складається з двох розділів. Перша містить верлібри, друга – римовані вірші, написані впродовж останніх двох років. Логічність розміщення текстів у збірці виявляється ще й у тому, що, читаючи від початку й до кінця, ніби відчуваєш зміну пір року.

У цій книжці Жадан звертається до актуальних для себе тем війни та любови. Останньої в «Списку» менше, і постає вона в дещо незвичній іпостасі. Кохання тут має скоріш релігійне значення. Автор послуговується ним, як оберегом, тим, що тримає на плаву в жорстокому світі.

Загалом ці шістдесят віршів, вміщених у книзі, складаються з пам’яті й чужих розмов, любови й ніжности, світла і голосів. Вони настільки особисті, наскільки можуть бути приватними тексти. Недаремно ж в анотації йде мова про те, що «Список кораблів» – мабуть, найінтимніша книга автора.

До болю близькою всім українцям буде і п’єса «Хлібне перемир’я». Події відбуваються влітку 2014 року. На сході України триває війна, і жодне перемир’я не здатне загоїти ран, завданих близькими одне одному.

У книжці мова йде про двох братів – Антона і Толіка, які в один момент опиняються відрізаними від решти світу через зруйнування моста. Їхня мати недавно померла і її тіло лежить у кімнаті на другому поверсі. Поховати жінку немає змоги. Попрощатися з нею приходить тьотя Шура та ще кілька людей. Ця жінка – типовий образ сусідки, із тих, що знає все і про всіх. Вона «бачила, як усі помирають» та «вулиця порожніє». Подейкують, ніби тьотя Шура – донощиця. Але ніхто не знає напевне. «Зараз така година, шо всім треба мовчати. Мовчати і слухати», – каже вона.

За таких обставин у маленькій квартирі відбуваються розмови про смерть і війну, своїх і чужих, зраду і пам’ять. Особливо про пам’ять. Як і в попередній книзі, Сергій Жадан підсумовує, що в результаті нам залишаються хіба «голоси тих, кого ми любили, нам залишається пам’ять про втрачене». І втікати героям немає куди. «Вогонь усюди, – каже Толік. – Куда не йди – все одно дістане». І тих, хто лишився, й інших, кому вдалося піти.

«Дивна у нас війна получається, да? Ні народити нормально не можна, ні похоронити. – міркує один із героїв. – Сидимо, як у мишоловці. І ніхто ні при чому». Особливо такі маленькі люди, як Коля. «У мене урожай горить, – каже він, – мені ваша політика сто лєт не нада». В цих словах – увесь біль і відчай цілого покоління, історію якого так тонко відтворює письменник в обидвох нових книжках. Таких жаданих для тих, хто їх чекав. Особливо тепер. Аби ми не почали забувати, що війна триває, «назавжди змінюючи життя людей, які зовсім не збиралися воювати».

новий роман від українського автора бестселерів

 

Автор українських бестселерів «Франческа. Повелителька траєкторій» та «Франческа. Володарка офіцерського жетона» написав новий роман! В епіцентрі подій – Вольфганг Амадеус Моцарт, що опинився у Нью-Йорку ХХІ. Дорж Бату у книжці «Моцарт 2.0» вигадливо переплітає реальні факти з вигадкою, елементи детективу з філософськими роздумами. Геніальний композитор Моцарт потрапив у сучасне місто. Його вражає і дивує усе: метро та галас, одяг, особливо жіночий, спосіб життя, звички й манери людей та навіть вбиральні тут такі пахучі й красиві, наче у цісарському палаці. А ще, виявляється, сучасний рояль суттєво відрізняються від звичного Моцартові клавікорду… Та доведеться пристосовуватися, адже видатному композиторові хоч і випав шанс на нове життя, дещо залишається незмінним — музика і Моцарт нероздільні.

9 серпня – День книголюба

 

Деякі свята, що з’являються як місцева ініціатива, часом легко «захоплюють світ». Так, наприклад, Національний День книголюбів, що народився в США та відзначається 9 серпня, дуже швидко припав до душі багатьом мешканцям інших країн. Що не дивно, адже любов до книжок не має кордонів. Так національне свято трансформувалося у всесвітнє. Цікаво, що свято відзначають не лише любителі класичних паперових книг, а й читачі електронних. Проте символом любові до читання все ж лишається традиційна книга, яка тепер стає не лише вмістилищем тексту, а й символом, артефактом та об’єктом колекціонування.

Думаю, кожен книголюб знає як відзначити це свято. Можна, звісно, провести його в компанії улюбленої книги. Або навпаки, розпочати знайомство з новою ще невідомою книжкою. І, можливо, саме в ній знайдеться ключ до вашого серця.

Перший український переклад шедевра класика англійської літератури Джеффрі Чосера

 

Астролябія
Джеффрі Чосер. Кентерберійські оповіді. Частина І (переклад Максима Стріхи)

Перший український переклад шедевра класика англійської літератури Джеффрі Чосера (бл. 1343–1400). Це збірка історій, які розповідають одне одному прочани, що вирішили піти на прощу до гробниці святого Томи Бекета в Кентербері. Серед оповідачів — представники майже всіх верств тогочасного англійського суспільства, а їхні розповіді, вельми різноманітні за тематикою, влучно відображають триб їхнього життя. Це своєрідна енциклопедія життя середньовічного суспільства. Окрім блискучої неповторної іронії, властивої стилю цього шедевра, для нього характерні жвавість, нескінченна доброта, безмежна довіра до людей і надзвичайне уміння захоплюватися навіть жахливими рисами, які часом демонструють його герої. Книга проілюстрована фрагментами Еллесмерівського манускрипту 1410 року.

Обрано довгий список претендентів на Премію Львова — міста літератури ЮНЕСКО

Премія Львова — міста літератури ЮНЕСКО — найбільша літературна премія, яка присуджується міською владою в Україні. Цьогоріч журі обрало 28 робіт, які будуть змагатись за грошову нагороду у розмірі 150 тис. грн та спеціальні відзнаки по 25 000 гривень.Цьогоріч на Премію було подано 83 видання. Із них 76 відповідають формальним вимогам конкурсу. Із 76 творів, що пройшли технічний відбір, журі, у складі Ганни Улюри, Олександра Броня, Данила Ільницького, Христини Назаркевич та Софії Філоненко, визначило довгий список Премії, що охоплює 28 робіт, а саме:1. Андрій Любка «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» (Видавництво «Meridian Czernowitz»)2. Артем Чех «Район „Д“» (Видавництво «Meridian Czernowitz»)3. Бйорнстад Кетіль «До музики». Переклад з норвезької Наталі Іваничук (Видавництво Старого Лева)4. Борис Крамер «Зламані сходи» (Видавництвл «Клуб Сімейного Дозвілля»)5. Василь Махно «Вічний календар» (Видавництво Старого Лева)6. Володимир Рафєєнко «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» (Видавництво «Meridian Czernowitz»)7. Галина Вдовиченко «36 і 6 котів-компаньйонів» (Видавництво Старого Лева)8. Джозеф Конрад «Ностромо: Приморське сказання». Переклад з англійської Олени О’Лір (Видавництво «Астролябія»)9. Євгенія Кононенко «Слово свого роду» (Видавництво Анетти Антоненко)10. Жінка в Берліні. Переклад з німецької Роксоляни Свято. (Видавничий дім «Комора»)11. Ібен Аркелі «Ларс.LOL». Переклад з норвезької Наталі Іліщук (Видавництво Старого Лева)12. Йоганн Вольфґанґ фон Ґете «Вибіркові спорідненості». Переклад з німецької Юрка Прохаська (ТОВ «Літератури та мистецтво»)13. Катерина Бабкіна «Мій дід танцював краще за всіх» (Видавничий дім «Комора») 14. Катерина Калитко «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого» (Видавництво «Meridian Czernowitz»)15. Катерина Міхаліцина «Хто росте у лісі» (Видавництво Старого Лева)16. Леся Івасюк «Зашморги» «Видавництво «Книги — ХХІ»)17. Людмила Таран «Яблуня» (Видавництво Старого Лева)18. Марія Титаренко «Комунікація від нуля. Есеї для Мані» (Видавництво Старого Лева)19. Мар'яна Савка «Родинна абетка» (Видавництво Старого Лева)20. Мирослав Маринович «Митрополит Андрей Шептицький і принцип «позитивної суми» (Видавництво Старого Лева)21. Тарас Прохасько «Так, але…» (Видавництво «Meridian Czernowitz»)22. Торнґрі Ліндґрен «Пьольса». Переклад з шведської Наталі Іваничук (Видавництво Анетти Антоненко)23. Оксана Луцишина «Іван і Феба» (Видавництво Старого Лева)24. Ольга Токарчук «Книги Якова». Переклад з польської Остапа Сливинського «Видавництво «Темпора»)25. Перші поетеси: Кодекс давньогрецької жіночої поезії. Переклад з давньогрецької Тараса Лучука. «Видавництво «Астролябія»)26. Джордж Сондерс «Лінкольн у бардо». Переклад з англійської Андрія Маслюха (Видавництво Старого Лева)27. Фоззі «Червоні хащі» (Видавництво Старого Лева)

28. Янн Мартель «Високі гори Португалії». Переклад з англійської Віктора Морозова (Видавництво Старого Лева)

новинки 2020

"Отаман Чайка". Карколомний сюжет книги, головні герої якої є реальними історичними особами, не залишить байдужим читача. Іван Корсак, використовуючи архівні матеріали, реконструював і осмислив історію України XIX століття. Життя отамана Чайки (1804-1886), "поляка з українською групою крові", сповнено духом авантурництва й дивовижних, почасти парадоксальних поворотів долі.  «Немиричів ключ» — роман Івана Корсака про першого і єдиного українського канцлера Юрія Немирича. Авторові вдалося показати небуденність цієї постаті, увиразнити думку, що перемагати інтелектуалам за письмовим столом не менш шляхетно, а, може, навіть важливіше, аніж з шаблею у руках. 

Премія Львова — міста літератури ЮНЕСКО

Нещодавно стали відомі імена претендентів на перемогу у ще одній літературній нагороді – Премії Львова — міста літератури ЮНЕСКО. Цьогоріч до довгого списку із 83 поданих книг журі відібрало 28 видань, з них 13 від «Видавництва Старого Лева».

 

До лонґ-ліста потрапили книги:

 

— «До музики» Кетіля Бйорнстада (переклад з норвезької Наталі Іваничук, оформлення Анастасії Стефурак);

— «Вічний календар» Василя Махна «Вічний календар» (оформлення Тетяни Омельченко);

— «36 і 6 котів-компаньйонів» Галини Вдовиченко (ілюстрації Наталки Гайди);

— «Ларс.LOL» Ібен Акерлі (переклад з норвезької Наталі Іліщук, оформлення Анастасії Стефурак);

— «Хто росте у лісі» Катерини Міхаліциної (ілюстрації Оксани Були);

— «Яблуня» Людмили Таран (оформлення Тетяни Омельченко);

— «Комунікація від нуля. Есеї для Мані» Марії Титаренко (оформлення Ольги Чигрик);

— «Родинна абетка» Мар'яни Савки (ілюстрації Володимира Штанка);

— «Митрополит Андрей Шептицький і принцип "позитивної суми"» Мирослава Мариновича (оформлення Тетяни Омельченко);

— «Іван і Феба» Оксани Луцишиної (оформлення Тетяни Омельченко);

— «Лінкольн у бардо» Джорджа Сондерса (переклад з англійської Андрія Маслюха, оформлення Назара Гайдучика);

— «Червоні хащі» Олександра Фоззі Сидоренка (оформлення Оксани Йориш).

— «Високі гори Португалії» Янна Мартеля (переклад з англійської Віктора Морозова, оформлення Назара Гайдучика).

 

З повним переліком книг-номінантів можна ознайомитися на сайті Львівської міської ради. 

 

Ця літературна премія присуджується міською владою автору або перекладачеві за оригінальний або перекладний художній твір українською мовою. Переможець отримає грошову нагороду у розмірі 150 тис. грн. Також буде вручено дві спеціальні відзнаки із грошовою винагородою по 25 тис. грн.