Ось як поетично розповідає про свого колегу та друга Юрій Шип.
Він із тих країв, де під Чорною горою Тиса камінь обтесала. Може тому й придбав собі псевдонім: Чорногор. Ви, мабуть, читачу, здогадалися, що то є відомий крайовий майстер слова Василь Густі.
На цей світ, як і всі ми, прийшов цей поет з Волі Божої, немов на перон. І мандрує коліями життя за її повеліннями тільки йому судженими самобутніми овидами життя.
Його літературна стежина символічно починалася теж із "Перона" - першої книжки з аналогічною назвою не випадково, бо народився він у чудовій родині машиніста в селі Королево. Тому й, либонь, у поезії Василя Петровича є стільки неповторної романтики та ліризму, щедрої художньої палітри, зворушливого пейзажного змісту.
Ще донедавна властивим був йому гарячий молодечий запал. І це природно, бо не один рік числився у списках звитяжців комсомольських і профспілкових організацій, а нині вже припорошений сивиною поважний митець Василь Густі, як і завжди, з притаманними тільки йому артистичною усмішкою та ще з довгою піпою, що дуже йому до лиця, котрі підкреслено символізують причетність поета до когорти крайових елітних незабутніх митців Патруса-Карпатського, Манайла, Кашая та ще квітучого нині лауреата Шевченківської премії Микити.
Аж не віриться, що поету Василеві Густі зозуля накувала вже 60 літ. Та нічого не вдієш. Факт є фактом. У метриці чітко записано: побачив світ 21 березня 1951 року в селі Королево Виноградівського району Закарпатської області. А потім над берегом Тиси були дитяча безтурботна романтика, шкільна парта, пізніше поза батьківським порогом - студентська лава, армія...
Було це колись... А сьогодні Василь Петрович, до якого прижилась назва королівського поета, - відомий письменник, лауреат премій імені Дмитра Вакарова, Федора Потушняка та Зореслава.
Свою трудову біографію офіційно розпочав 1971 року кореспондентом Великоберезнянської районки "Карпатська зірка", де гострив перо публіциста і поета. Його життєву стезю, як було сказано, супроводжували й армійські та комсомольські будні й профспілкові хліба, на яких запально освоював сутність тодішньої радянської дійсності.
Щодо поетичної біографії, то Василь Густі розпочав її ще зі шкільної парти. Як засвідчує бібліограф поета, кандидат філологічних наук, фольклорист і науковець Іван Хланта, перший друкований вірш "Привіт весни" з'явився в обласній газеті "Закарпатська правда" (1966), коли йому було 15 років. То був щасливий день незабутньої радості. Відтоді окрилений В. Густі часто виступав зі своїми поетичними творами не тільки в обласній, але й в республіканській та всесоюзній (на той час) пресі. З тих пор по сьогодні зі шпальт часописів не сходить його ім'я. І це не дивно, бо Василеві діаманти шліфувалися в житейському вирі на жорнах випробувань у багатьох аспектах. Із 1980 року - він працює літредактором у республіканському Ордена "Дружби народів" видавництві "Карпати".
Творчий набуток Василя Петровича в минулому столітті - розмаїтий і багатогранний тематично й жанрово. Він - автор цікавих поетичних збірок "Перон" (1977), "Жадання дороги" (1982), "Обличчя" (1985), "Простеліть мені, мамо, рушник" (1991), "Калина в інеї" (1991), "Пригорщ краплин" (1991), літературного запису книги І. Черкуна "Завжди з полем" (1994).
Спільно з В. Попом упорядкував антологію закарпатської новели та оповідання "Сонце над Карпатами" (1985), що вийшла словацькою мовою в Східнословацькому видавництві в м. Кошіце. Був упорядником і збірок творів молодих авторів Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. "Дзвінке джерело" (1983), "Відлуння" (1985), "Витоки", редактором багатьох поетичних збірок і книг прози письменників та альманахів окремих дебютантів цих областей, в тому числі й автора цієї розповіді.
"Кого я знав, кого люблю..." - так Василь Густі назвав рубрику, під якою опублікував серію документальних образків-портретів відомих поетів і прозаїків нашого краю, з якими звела його доля: Ю. Боршоша-Кум'ятського, Й. Жупана, М. Томчанія, С. Панька, А. Патруса-Карпатського, В. Гренджі-Донського, В. Матіїва. У періодичній пресі виступає в багатьох жанрах журналістики. Не можна тут не згадати і полум'яну публіцистику, притаманну його принципам і стилю життя.
Він - автор цілої низки рецензій на книги Л. Дем'яна, В. Ігната, В.Вовчка, С. Жупанина та багатьох інших майстрів слова. Опублікував нариси у збірниках "І хліб, і пісня" (1983), "Земля з іменем" (1985), "Володарі долі" (1987).
За збірки "Жадання дороги", "Перон", серію публіцистичних нарисів "Тюменський материк" (в газеті "Молодь Закарпаття") та переклади українською мовою віршів поетів Нового Уренгою Василь Густі удостоєний обласної премії ім. Д. Вакарова (1984). За підготовку книги "Дни и ночи границы" (Ужгород: Карпати, 1983) нагороджений дипломом ІІІ ступеня ВДНГ УРСР.
Поезія та пісня Василя Густі близькі серцю та душі читача. Тому й не дивно, що ввійшли до репертуару Державного заслуженого Закарпатського народного хору, наприклад, вокально-хореографічні композиції на його слова - "Шовкова косиця", "Подаруй мені берізку", "Червона калина" (музика С. Мартона, М. Попенка, П. Готвані). На твори Василя Густі написали чимало пісень композитори П. Рак, В. Теличко, В. Гайдук, С. Гіга, В. Кобаль, Ф. Копинець, Н. Марченкова та ін. Низку віршів поета перекладено російською, угорською, киргизькою, осетинською, таджицькою мовами. Робить переклади і сам Василь Петрович зі словацької, угорської та російської мов.
Останнім часом письменник прагне глибинно осмислити сенс життя, зміст людського буття, споконвічні земні тривоги, страждання, які особливого значення набувають на межі століть, на грані третього тисячоліття. Особливо це відчутно в збірці його поезій одного року (1998) "Між берегами тиші", за котру нагороджений 1999 року обласною літературною премією ім. Ф. Потушняка. В книжці простежується еволюція письменника, перегляд моральних цінностей. Радує, що колишній комсомольський поет повертається лицем до Бога, стає переконаним християнином, захопленим постулатами Євангелії. Його твори з цієї тематики особливо задушевні й наснажені доброзичливими почуттями ("Недільне післяобіддя в Ужгороді", "Сьогодні, в день святого Михаїла", "Бог до мене мислотивий"). З цього приводу не можна не процитувати рядки з вірша "Ще один удар своєї долі", які є, на нашу думку, моральним кредо поета.
На цей світ, як і всі ми, прийшов цей поет з Волі Божої, немов на перон. І мандрує коліями життя за її повеліннями тільки йому судженими самобутніми овидами життя.
Його літературна стежина символічно починалася теж із "Перона" - першої книжки з аналогічною назвою не випадково, бо народився він у чудовій родині машиніста в селі Королево. Тому й, либонь, у поезії Василя Петровича є стільки неповторної романтики та ліризму, щедрої художньої палітри, зворушливого пейзажного змісту.
Ще донедавна властивим був йому гарячий молодечий запал. І це природно, бо не один рік числився у списках звитяжців комсомольських і профспілкових організацій, а нині вже припорошений сивиною поважний митець Василь Густі, як і завжди, з притаманними тільки йому артистичною усмішкою та ще з довгою піпою, що дуже йому до лиця, котрі підкреслено символізують причетність поета до когорти крайових елітних незабутніх митців Патруса-Карпатського, Манайла, Кашая та ще квітучого нині лауреата Шевченківської премії Микити.
Аж не віриться, що поету Василеві Густі зозуля накувала вже 60 літ. Та нічого не вдієш. Факт є фактом. У метриці чітко записано: побачив світ 21 березня 1951 року в селі Королево Виноградівського району Закарпатської області. А потім над берегом Тиси були дитяча безтурботна романтика, шкільна парта, пізніше поза батьківським порогом - студентська лава, армія...
Було це колись... А сьогодні Василь Петрович, до якого прижилась назва королівського поета, - відомий письменник, лауреат премій імені Дмитра Вакарова, Федора Потушняка та Зореслава.
Свою трудову біографію офіційно розпочав 1971 року кореспондентом Великоберезнянської районки "Карпатська зірка", де гострив перо публіциста і поета. Його життєву стезю, як було сказано, супроводжували й армійські та комсомольські будні й профспілкові хліба, на яких запально освоював сутність тодішньої радянської дійсності.
Щодо поетичної біографії, то Василь Густі розпочав її ще зі шкільної парти. Як засвідчує бібліограф поета, кандидат філологічних наук, фольклорист і науковець Іван Хланта, перший друкований вірш "Привіт весни" з'явився в обласній газеті "Закарпатська правда" (1966), коли йому було 15 років. То був щасливий день незабутньої радості. Відтоді окрилений В. Густі часто виступав зі своїми поетичними творами не тільки в обласній, але й в республіканській та всесоюзній (на той час) пресі. З тих пор по сьогодні зі шпальт часописів не сходить його ім'я. І це не дивно, бо Василеві діаманти шліфувалися в житейському вирі на жорнах випробувань у багатьох аспектах. Із 1980 року - він працює літредактором у республіканському Ордена "Дружби народів" видавництві "Карпати".
Творчий набуток Василя Петровича в минулому столітті - розмаїтий і багатогранний тематично й жанрово. Він - автор цікавих поетичних збірок "Перон" (1977), "Жадання дороги" (1982), "Обличчя" (1985), "Простеліть мені, мамо, рушник" (1991), "Калина в інеї" (1991), "Пригорщ краплин" (1991), літературного запису книги І. Черкуна "Завжди з полем" (1994).
Спільно з В. Попом упорядкував антологію закарпатської новели та оповідання "Сонце над Карпатами" (1985), що вийшла словацькою мовою в Східнословацькому видавництві в м. Кошіце. Був упорядником і збірок творів молодих авторів Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. "Дзвінке джерело" (1983), "Відлуння" (1985), "Витоки", редактором багатьох поетичних збірок і книг прози письменників та альманахів окремих дебютантів цих областей, в тому числі й автора цієї розповіді.
"Кого я знав, кого люблю..." - так Василь Густі назвав рубрику, під якою опублікував серію документальних образків-портретів відомих поетів і прозаїків нашого краю, з якими звела його доля: Ю. Боршоша-Кум'ятського, Й. Жупана, М. Томчанія, С. Панька, А. Патруса-Карпатського, В. Гренджі-Донського, В. Матіїва. У періодичній пресі виступає в багатьох жанрах журналістики. Не можна тут не згадати і полум'яну публіцистику, притаманну його принципам і стилю життя.
Він - автор цілої низки рецензій на книги Л. Дем'яна, В. Ігната, В.Вовчка, С. Жупанина та багатьох інших майстрів слова. Опублікував нариси у збірниках "І хліб, і пісня" (1983), "Земля з іменем" (1985), "Володарі долі" (1987).
За збірки "Жадання дороги", "Перон", серію публіцистичних нарисів "Тюменський материк" (в газеті "Молодь Закарпаття") та переклади українською мовою віршів поетів Нового Уренгою Василь Густі удостоєний обласної премії ім. Д. Вакарова (1984). За підготовку книги "Дни и ночи границы" (Ужгород: Карпати, 1983) нагороджений дипломом ІІІ ступеня ВДНГ УРСР.
Поезія та пісня Василя Густі близькі серцю та душі читача. Тому й не дивно, що ввійшли до репертуару Державного заслуженого Закарпатського народного хору, наприклад, вокально-хореографічні композиції на його слова - "Шовкова косиця", "Подаруй мені берізку", "Червона калина" (музика С. Мартона, М. Попенка, П. Готвані). На твори Василя Густі написали чимало пісень композитори П. Рак, В. Теличко, В. Гайдук, С. Гіга, В. Кобаль, Ф. Копинець, Н. Марченкова та ін. Низку віршів поета перекладено російською, угорською, киргизькою, осетинською, таджицькою мовами. Робить переклади і сам Василь Петрович зі словацької, угорської та російської мов.
Останнім часом письменник прагне глибинно осмислити сенс життя, зміст людського буття, споконвічні земні тривоги, страждання, які особливого значення набувають на межі століть, на грані третього тисячоліття. Особливо це відчутно в збірці його поезій одного року (1998) "Між берегами тиші", за котру нагороджений 1999 року обласною літературною премією ім. Ф. Потушняка. В книжці простежується еволюція письменника, перегляд моральних цінностей. Радує, що колишній комсомольський поет повертається лицем до Бога, стає переконаним християнином, захопленим постулатами Євангелії. Його твори з цієї тематики особливо задушевні й наснажені доброзичливими почуттями ("Недільне післяобіддя в Ужгороді", "Сьогодні, в день святого Михаїла", "Бог до мене мислотивий"). З цього приводу не можна не процитувати рядки з вірша "Ще один удар своєї долі", які є, на нашу думку, моральним кредо поета.
Тільки б гідно до межі дійшов я,
Честь свою зберігши, душу й плоть,
І доніс свій хрест з любов'ю
До межі, що визначив Господь.
Честь свою зберігши, душу й плоть,
І доніс свій хрест з любов'ю
До межі, що визначив Господь.
Недарма ж земляк Василя Густі - звісний народний артист України Петро Матій оздобив збірку духовних та світських творів (на свою музику) "Храм душі" (2000) і піснями на його слова: "Бог до мене милостовий", "Все, що Господом дане", "До межі, що визначив Господь", "Знає Тиса".
Василь Густі не тільки лірично-музичний, але й сердито-кусачий поет. Чимало в його доробках останнього часу є творів, пройнятих сатирично-гумористичним духом, їдкою іронією і спопеляючим сарказмом на адресу нехлюйства, лицемірства, фарисейства, жадоби до наживи та інших негідницьких притаманностей нашого часу, що особливо характерне для його збірки "Прибайки з таратайки" (1997).
Не можна не згадати і ще одну грань таланту поета - його вміння захоплювати дітей, дотепно змальовувати комічні ситуації, викривати негативну поведінку з метою виховання людяності засобами художнього слова. Хоча б, скажімо, у віршованій п'єсі для дітей "Як рак-неборак козу розуму навчив"... А ще, як видно з публікацій у періодиці, літературознавці сходяться на думці, що поезії В. Густі актуальні за проблематикою, пройняті болем за втрати в минулому, тривогами за завтрашній день людини і всього людства. У них - узагальнення життєвих вражень, струна вразливості душі поета на пережите й на те, що його хвилює.
Часом автор підноситься до цікавих філософських роздумів, співзвучних з віковічною народною мудрістю. Ліричний герой митця пильно шукає загублені людьми перлини істини. Його багатий духовний світ немислимий без любові до України, до рідного краю, до народних джерел і праотцівської мови... До цього хіба що залишається додати:
Василь Густі не тільки лірично-музичний, але й сердито-кусачий поет. Чимало в його доробках останнього часу є творів, пройнятих сатирично-гумористичним духом, їдкою іронією і спопеляючим сарказмом на адресу нехлюйства, лицемірства, фарисейства, жадоби до наживи та інших негідницьких притаманностей нашого часу, що особливо характерне для його збірки "Прибайки з таратайки" (1997).
Не можна не згадати і ще одну грань таланту поета - його вміння захоплювати дітей, дотепно змальовувати комічні ситуації, викривати негативну поведінку з метою виховання людяності засобами художнього слова. Хоча б, скажімо, у віршованій п'єсі для дітей "Як рак-неборак козу розуму навчив"... А ще, як видно з публікацій у періодиці, літературознавці сходяться на думці, що поезії В. Густі актуальні за проблематикою, пройняті болем за втрати в минулому, тривогами за завтрашній день людини і всього людства. У них - узагальнення життєвих вражень, струна вразливості душі поета на пережите й на те, що його хвилює.
Часом автор підноситься до цікавих філософських роздумів, співзвучних з віковічною народною мудрістю. Ліричний герой митця пильно шукає загублені людьми перлини істини. Його багатий духовний світ немислимий без любові до України, до рідного краю, до народних джерел і праотцівської мови... До цього хіба що залишається додати:
Думку ще одну
Коли поет уже в зеніті –
То ніщо йому
Ніде не байдуже на світі...
Коли поет уже в зеніті –
То ніщо йому
Ніде не байдуже на світі...
Такий він - Василь Густі, анкета якого не старіє. Ювіляр, що входить у своє вікове поліття - в розквіті творчих сил і снаги, аби служити добрим людям чесним нелукавим словом.
Останніми роками, аж до виходу на заслужений відпочинок у минулому році, на хліб щоденний Василь Густі заробляв у поті лиця в чиновницьких колах поблизу кабінетів найвищого крайового начальства. Нині він, як бджола непосидюща, на творчій роботі. То ж най вона приносить йому багато успіхів, а Бог дасть для цього здорові щасливі літа.
З роси і води Тобі, друже Василю!
Останніми роками, аж до виходу на заслужений відпочинок у минулому році, на хліб щоденний Василь Густі заробляв у поті лиця в чиновницьких колах поблизу кабінетів найвищого крайового начальства. Нині він, як бджола непосидюща, на творчій роботі. То ж най вона приносить йому багато успіхів, а Бог дасть для цього здорові щасливі літа.
З роси і води Тобі, друже Василю!
Юрій ШИП,
член правління Закарпатської організації
Національної спілки
письменників України
член правління Закарпатської організації
Національної спілки
письменників України
Немає коментарів:
Дописати коментар