понеділок, 19 квітня 2021 р.

Чи жіноче у війни обличчя?

 

Війна  — це закритий чоловічий клуб, 

тільки жінкам чомусь рикошетом прилітає. 

Сьгодні презентуємо книгу Тамари Горіха Зерня „Доця”, яку ми отримали дякуючи Українському інституту книги.

Отже, ця книга про людей, любов та уламки, які ще вчора були життям головної героїні. Тепер їй доводиться складати їх заново, проторувати собі новий шлях, який всуціль складається з вибору: поїхати або залишитися? опустити руки чи діяти? вижити чи боротися? замружитися або дивитися на світ широко розплющеними очима, закарбовуючи кожну мерзенну деталь?
Наталя, Оля, Таня, Катя... Головна героїня носить одне з цих імен чи одразу всі. Або жодного. Просто Доця на псевдо «Ельф». Діалоги між героями книги колись звучали в реальному житті. А їхніми прототипами стали реальні люди, які стояли на краю пекла і плювали вниз, переконані, що їм назад не прилетить. Їли землю і годували нею. 
А тепер вони ожили на сторінках книги, яка почасти нагадує фотоальбом, де кожна світлина є частиною пазлу великої картини, що змальовує події на Донбасі навесні-влітку чотирнадцятого року: Євромайдан, захоплення адміністративних будівель, обезлюднення вулиць і поява на них ополченців, зґвалтовані підлітки у підвалах будівель правоохоронних органів, розвішені на деревах кінцівки пасажирів збитого боїнга 777 рейсу МН 17. «Русская весна» у всій своїй красі. 
«Доцю» називають головною книгою про Донбас під час війни. Книгою, яка дасть відповідь на питання, чи жіноче у війни обличчя. 


Ця книга про любов. У ній немає жодного слова на "лю...", але вона про любов. Про магію, не лубочну, розтиражовану з екранів телевізора, а справжню, від роду і кореня, коли пірнаєш з головою у Прадавній Океан і виринаєш звідти з рибиною в зубах. І ще про відвагу. Про безумовну відвагу знайти своє, впізнати його, впертися руками і ногами і нікому не віддати. Свій дім, свою батьківщину, своє серце, своє право ходити з високо піднятою голово. Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року у Донецьку. Донбас - це точка обнуління, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Та де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло, і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії - і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору. Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна - це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.


 „У книзі немає випадковостей. Все продумано. Кожен епізод мав місце бути. Героїня немає імені. Це зроблено для того, щоб створити для читача ефект присутності. Мені потрібно, щоб людина, яка читатиме ставила себе на місце головної героїні, бачила ситуацію її очима. А ім’я відволікатиме. Тим не менше, за кожним героєм стоїть реальна людина. З головною героїнею я знайома давно, ще до війни. Вона була найбільш активною координаторкою волонтерської допомоги на Сході. До неї завжди можна було зателефонувати навіть вночі , сказати, що ми десь застрягли, вона завжди вміла зорієнтувати, направити, допомогти. Це був дуже важливий контакт в телефоні. На ґрунті отакої спільної роботи ми дуже потоваришували. Ми не стали подругами, але ми дуже поважаєм одна одну. В житті її звати Наталею. І от, коли я вирішила писати книгу, я звернулася до неї. Сказала, що хочу, щоб вона стала прототипом головної героїні. Вона не відмовила. Я приїхала до неї, у неї на той час жила вже у Львові. Ми з нею проговорили 4 години. Вона щедро поділилася своїм досвідом, своїми епізодами, які я вже вклала у книгу. Спілкувалася з біженцями, які виїхали з Донецька, з військовими.”


Немає коментарів:

Дописати коментар