пʼятницю, 2 жовтня 2020 р.

2 жовтня народився Іван Багряний

 Ворог радянського імперіалізму, якого не подужали енкаведисти. Письменник, якому на диво не заважала, а тільки допомагала політична заанґажованість. Іван Багряний – герой із яскравою, карколомною біографією: і творчою, і особистою, і політичною.

Івана Багряного сьогодні сміливо можна назвати одним із найвідоміших українських письменників ХХ століття і, мабуть, найбільш прочитаним і визнаним в Україні письменником діаспори. Адже хоч він і народився та провів більшість життя в Україні, його основні твори публікувались і прославилися вже за кордоном. А на батьківщину вони повернулися тільки після проголошення незалежності.
На еміграції Багряний також став політиком, який примудрився посваритись і з комуністами, і з націоналістами, а також передбачити сценарій постання вільної України.
Насправді цю людину звали Іван Павлович Лозов’ягін. Він народився 1906 року в місті Охтирка, що тоді належало до Харківської губернії, а тепер входить до складу Сумщини.
Іван Лозов’ягін мав безліч псевдонімів – від "Сорок Сорок" до "Дон Кочерга".
Але по-справжньому прижився та навіть замінив собою справжнє ім’я тільки один – Іван Багряний.
Перші серйозні літературні спроби Іван Багряний робив у двадцяті роки. Десь відтоді ж почав займатись образотворчим мистецтвом. Портрети, оформлення вистав, ілюстрації, карикатури – він активно працював у різних жанрів, але "візуалка" завжди залишалася трохи другорядною, порівняно з літературою, сферою. Проте ця "другорядна сфера" нерідко годувала і рятувала в скрутні моменти.
1932 рік. Момент, коли поворот біографії Івана Багряного символічно повторив, "заримував" поворот історії країни.
Після бурхливих, експериментальних, у чомусь жаских, а в чомусь обнадійливих і плідних двадцятих років в Україні розгорнулася справжня хуртовина масових репресій, а невдовзі розпочалася трагедія Голодомору.
Щось віддалено подібне відбулось і в житті письменника. Бурхлива молодість двадцятих, подорожі, участь у публічному літературному житті та інші яскраві моменти – все це скінчилося, поступилося значно драматичнішій, страшнішій і монументальнішій реальності.
У тридцять другому Івана Багряного заарештували у Харкові за звинуваченням у "контрреволюційній агітації". Далеко пізніше, в сорокових роках, Багряний написав, можливо, на вимогу американських окупаційних органів, автобіографію під назвою "Біографічні дані" (її докладно цитує в своєму дослідженні про Багряного Олександр Шугай).
В ній письменник розповів, що його близькі родичі загинули від рук більшовиків. Сам він на початку двадцятих, мовляв, входив до молодіжної політичної організації, близької до боротьбистів (можна припустити, що йдеться про "Українську юнацьку спілку", хоча є сумніви, чи могли проіснувати її навіть окремі структури так довго, можливо, це все-таки був просто націонал-комуністичний гурток).
А у 1923-1925 роках, працюючи на Донбасі, долучився до "робітничої опозиції". Щоправда, "робітнича опозиція" на той час уже кілька років, як припинила своє існування, тому, вочевидь, це була якась троцькістська група (або ліво-опозиційна "збірна солянка"), надто що далі Багряний згадує про зв’язки із троцькістами.
Принагідно кажучи, відносини між російськими, загальносоюзними опозиційними комуністичними рухами та українськими націонал-комуністами залишаються не надто висвітленою сторінкою історії двадцятих років. У кожному разі, Іван Багряний на момент арешту справді мав за собою "антирадянський шлейф".
Мабуть, якби цей арешт відбувся року так тридцять сьомого, Багряний уже б не вийшов живим з ГУЛАГу. Але станом на 1932 рік репресії хоч і були масовими та жорстокими, ще не сягнули такого рівня, як у 1934-1937 роках. Тому Багряному "пощастило" - йому "впаяли" "всього лиш" заслання на Далекому Сході. Із заслання він намагався втекти, й отримав за це ще три роки вже повноцінної відсидки в таборі.
Про життя на засланні й у таборі відомо досить мало – переважно короткі згадки самого Івана Багряного.
Він побував на "Зеленому Клині" (території, де жили українські переселенці), познайомився з екзотичною природою Далекого Сходу, пережив чимало пригод і прикрощів. Там він зустрів і свою першу дружину Антоніну Зосимову (в них народилася двоє дітей, одна дитина померла маленькою).
Зрештою, ці роки дали письменнику натхнення і матеріал, щоб написати пізніше, в 1944 році, один із найвідоміших його творів – роман "Тигролови".
Роман належить до тих нечисленних творів української літератури, які дістали певного резонансу на Заході. Він витримав чимало перекладів і перевидань, мав непогану критику. І сьогодні "Тигролови" є серед явних лідерів українських навчальних програм з літератури в плані читабельності не надто мотивованими студентами і учнями.

Романи, написані Іваном Багряним:

Марево (втрачений)
Скелька (роман у віршах, Харків, 1930)
Тигролови (Львів–Краків, 1944)
Люба (1944) (знищений власноруч).
Сад Гетсиманський (Новий Ульм, 1950)
Маруся Богуславка (виданий під заголовком "Буйний вітер", Мюнхен, 1957)[18]
Людина біжить над прірвою (посмертно, Новий Ульм, Нью-Йорк, 1965)

1963 року Івана Багряного спробували висунути на здобуття Нобелівської премії. Але результати цієї спроби не стали відомими – оскільки 25 серпня того року письменник помер у санаторії.
Він мав хворобу серця, сухоти, діабет, інші хвороби. Іван Багряний прожив життя, для якого важко знайти епітети.
Нескінченні мандрівки, карколомні пригоди, непохитна відданість ідеалам, неабиякий інтелект та інтуїція, нездоланна воля до перемоги, яскрава творчість у багатьох жанрах і насичена політична активність – усе це зробили з Багряного одного з головних наших героїв двадцятого століття.
І особливо приємно, що всупереч загальним традиціям українського самозабуття, пам’ять про Багряного жива. Його книжки відносно регулярно перевидаються, його долю і творчість досліджують, в Україні є вулиці Багряного, меморіальні дошки і пам’ятник, працює благодійна Фундація імені Івана Багряного.




Немає коментарів:

Дописати коментар