неділю, 14 лютого 2021 р.

„Іван і Феба”, довгоочікуваний роман

 Сьгодні, в День всіх закоханих, хочемо познайомити вас з новим романом нашої землячки Оксани Луцишиної „Іван і Феба”, отриманим нашою бібліотекою дякуючи Українському інституту книги.

Оксана Луцишина написала свій третій роман, в якому продовжує з безжалісністю бувалого патологоанатома препарувати своїх героїв, щоб зробити якнайточнішу класифікацію «не-любовей». «Іван і Феба» – це момент нерозділеної любові, яка перетворюється на не-любов. І мова тут іде не про стосунки чоловіка і жінка, не тільки про них (не випадково ж саме пара коханців винесена в заголовок). Історія Луцишиної стосується чогось більшого за проблеми молодого подружжя. Феба, пишучи вірші, відчуває екстаз: вона єднається зі своїм «аполлоном», реагує на заклик священної жертви. Іван має досвід колективного екстатуючого потоку, він вийшов на площу в колі однодумців, щоб протистояти силі, що їх перевищує, і зрештою перемогти (перемогти?). Екстаз – це, знаєте, буквальна втрата свого Я. «Іван і Феба» – роман про момент, коли екстаз підміняє любов, стає не-любов’ю.
Роман оповідає про події в Україні 90-х крізь призму головного героя. В Ужгороді Іван вінчається з Марічкою, тихою поеткою, яка просить називати себе Фебою — за іменем грецького бога поезії. Іван не любить Фебу. Йому гірко і страшно. Він згадує, як вирвався у Львів й почувався вільним. Як вирувало його життя на підпільних квартирниках та в кав’ярнях за революційними бесідами. Як палке студентство привело його в Київ на Майдан, де він відстоював ідею незалежної України. І як він переміг. Чи так йому здавалося? Бо зараз же він в Ужгороді й вінчається з Фебою.
Роман «Іван і Феба» асоціативно хочеться порівняти з «Ромео і Джульєттою», але це лише гра слів у назві — жодної любові у творі Оксани Луцишиної немає. Лише страх та невпевненість. Права була Ганна Улюра, коли казала, що ми переживаємо втрату маскулінності в літературі. Головний герой у першому ж реченні постає перед нами розгубленим: «Якби батько тоді не поранив йому на руці сухожилля, то, може, в той понеділок Іван би таки втік з дому». Цікавіше стає, коли з’ясовується, що Іван хотів утекти зі свого весілля.
Оксана Луцишина обирає нехронологічну оповідь спеціально, аби погратися і з читачем, і з персонажем — публічно препарувати його. З самого початку Іван постає перед читачем слабаком — а як ще ставитися до людини, яка мріє втекти, але нічого не робить? Потім авторка наділяє його ТАЄМНИЦЕЮ. Щось страшне сталося в житті Івана в минулому, тому він інтригує й отримує кредит довіри. Авторка привідкриває завісу — ось студентство, ось Майдан, ось революційні настрої, і Іван отримує геройський контекст. Услід за цим його стає шкода через емоційні тортури. А під кінець коло замикається і ставлення до Івана повертається — він знову обирає втечу. Бо він завжди обирає цей шлях — шлях утікання. Отже, враження, наче герой розвивається, є, а розвитку — немає.
 Роман Луцишиної написаний про нинішню генерацію батьків, про обудження , яке плекали і яке за фактом не торкнулося навіть тих, хто і не думав спати. Перед вінчанням Іван з нетерпінням чекає на сповідь, він воліє, щоб отець пояснив йому, що є гріхом і як з тим жити. Ні, не дочекався пояснень. Але ми їх почуємо: гріх батьків – це гріх нелюбові, і на плечах уже нинішніх дітей знову непосильний тягар. Хребти ламаються, цвяхи міцно вбити в покалічені руки…

Немає коментарів:

Дописати коментар